Розділ 14

Будівля аквапарку виринає несподівано — за кільцем, одразу після перехрестя. Вона мов блискучий корабель посеред асфальтованого моря: величезні скляні вітрини, блакитні лінії фасаду, хвилі оздоблення, що імітують рух води. Над входом миготить вивіска з кольоровими бризками — так яскраво, що Лія кліпає здивовано. Ще напівсонна й трохи розгублена.

— Вау, — захоплено протягує Стефа, витріщившись на будівлю. — Це все справжнє? Ущипніть мене хтось!

— Ага, — усміхається Арсен. — І навіть вода всередині справжня.

Я сміюся — тихо й знічено. Бо насправді почуваюся майже так само: трохи розгублено, трошки ніби не на своєму місці. 

Я ніколи не була в аквапарку. Для мене це завжди було щось... з чужого життя. З того, де на поїздки не збирають по копійці, де вихідні — не про ліки, підробітки й пральні порошки. І так, не раз докоряла собі, що не можу дати дівчатам бодай щось із "нормального" дитинства. Навіть просту поїздку сюди. Навіть такий банальний — і такий недосяжний досі — відпочинок на морі.

На парковці Лія прокидається остаточно. Потягується, позіхає, а потім, зовсім по-дорослому, підводиться в автокріслі. Великі очі розгублено блукають довкола, щічки рожеві від сну. Я обережно дістаю її, притискаю до себе. Вона притуляється, ховається в мене на плечі, але маленька голівка постійно повертається — роздивляється, ловить яскраві плями кольору, дзвін голосів, нові запахи.

— Диви, зайченятко, — шепочу їй. — Там буде вода. І гірки. І бризки. Справжні.

— Бись? — питає вона серйозно, навіть зосереджено.

— Саме так, — відгукується Арсен, відчиняючи двері й пропускаючи нас уперед. — Бризок буде більше, ніж у твоїй ванній.

Всередині — просторий хол із високою стелею, в біло-блакитних тонах. Рослини в кашпо, каси, турнікети. Повітря свіже, вологе, з домішками хлору — знайомий запах води, але разом з тим щось тут незвичне. За прозорими перегородками вже видно головну залу: кольорові гірки, водяні каскади, басейни, бризки, які зависають у повітрі, мов кришталеві метелики.

— Вау… — знову каже Стефа, але вже майже пошепки. Наче боїться, що, якщо говорить голосно, все це розвіється, мов сон.

Мені теж в якусь мить здається це сном. І я ще більше відчуваю себе тут недоречною. Наче зазирнула за лаштунки театру, щоб поглянути на акторів, але мені там геть не місце.

Тому, коли нас підходить усміхнена адміністраторка в блакитній уніформі, спершу трохи гублюсь. Наче очікую, що нам відмовлять у відвідуванні. Хоча навіть не уявляю з якої причини.

— Добрий день! Вперше у нас? — питає доброзичливо.

— Так, — відповідаю я, поправляючи Ліїну ручку, що вчепилася в моє волосся.

Усмішка адміністраторки стає ще більш доброзичливою.

— Тоді коротко поясню. Ми працюємо за браслетною системою. Обираєте тариф — година, дві, пів дня. Діти до трьох — безкоштовно, але тільки з дорослим. У холі — роздягальні, душові, шафки, рушники за потребою. Якщо щось — звертайтесь.

— Нас троє, — каже Арсен. — І малеча з мамою. Дві години — саме те.

— Добре, зараз оформимо, — адміністраторка усміхається ще ширше, вже простягаючи пластикові браслети. — Ваші документи, будь ласка. По одному браслету на дорослого, і дитячий — для вашої старшої донечки.

Я мимоволі сіпаюся. Стефа теж завмирає — в очах миттєво з’являється щось схоже на шок. 

Вона кліпає, наче не впевнена, чи правильно почула. Я вже відкриваю рота, щоб пояснити... але Арсен спокійно бере браслети і киває:

— Добре, дякую. Все зрозуміло.

Наче нічого дивного й не сталося.

І чомусь… я теж замовкаю.

— Щойно пройдете турнікет, одразу ліворуч — роздягальні. Шафки на замках, усе за кольором браслета. Перед басейном — душ, обов’язково. Дитячі плавки — обов’язково. Інструктор постійно на зміні. І… будьте обережні, особливо з малечею, — додає працівниця вже м’якше, трохи змовницьким тоном.

— Дякуємо, — відповідаємо майже в унісон.

Ми прямуємо до турнікета. Лія, притиснувшись до мене, простягає ручку — обережно торкається мого браслета.

— Ма? — питає серйозно.

— Ключик, зайченятко. Чарівний, — шепочу їй. — Він дозволяє нам тут бути.

Стефа пирхає, бере свій браслет, уважно розглядає, ніби це не просто пластикова стрічка, а трофей — доказ, що вона тут, серед інших.

У роздягальні — знайомий напівспортивний запах мила, теплі плитки, ряди шафок, лавочки. Лія весело тупоче босоніж, сміється, коли її ноги шльопають по плитці. Я переодягаю її в маленький купальничок із рюшами — саме той, що купила ще взимку на секонд-хенді. Думала тоді ― якщо не море, то бодай надувний басейн у дворі. Хай хоч трішки в дитинстві буде водички.

Лія уважно роздивляється кожен воланчик — тягне пальчиками еластичну тканину, доторкається до себе, усміхається. А мені хочеться обійняти її ще міцніше.

Стефа тим часом мовчки переодягається. Прикриває плечі рушником, швидко застібає ліф, злегка хмуриться.

Її купальник трохи вигорілий і вже обтягує більше, ніж мав би. Не критично, не так щоб хтось помітив, але я бачу: виросла. Маленька дівчинка вже перетворюється на підлітка. Куди ж час летить?

— Ти маєш гарний вигляд, мала, — кажу щиро.

Вона хмуриться ще дужче, морщить носа.

— Всі будуть тикати пальцями… — бурмоче Стефа, кутаючись у рушник. — Тут точно якісь мажори. А я серед них…

Я знаю, що вона хоче сказати. Занадто добре знаю.

Бо й сама так почувалась. У ті роки, коли здавалося, що світ ділиться на “своїх” і “чужих”, і ти завжди — серед других. Доки не зрозуміла просту річ: є люди, яким байдуже, в якій квартирі ти живеш, у чому одягнена, яка в тебе родина. Їм важлива лише ти. А всі інші… вони минають. Як тіні. Їхні погляди стираються з пам’яті швидше, ніж засихають краплі води на шкірі. І ти для них — просто випадкова фігурка у фоні їхнього життя. Як і вони — у твоєму.

— Стеф, — тихо кажу, присідаючи навпроти. — Яка нам до них різниця? Ми ж сюди не дефілювати приїхали, а сміятись, плавати, дуріти. Ці люди бачать нас уперше й востаннє. Невже варто проміняти дві години радості на дві години сорому?