Розділ 13

На ранок та прогулянка, його слова… усе здається трохи нереальним. Ніби розмова була сном. А може, так і було — думаю, ще вловлюючи відгомін сновидінь.

Саме знімаю чашку з полиці, щоб зробити собі каву й трохи прояснити розум, коли чую стукіт у двері. Легкий, обережний — такий, ніби людина за порогом не певна, що її тут чекають.

Завмираю з чашкою в руках. Серце тріпоче. Лія ще спить, Стефа читає в кімнаті. Субота. Я чекала спокійного ранку — ще навіть не встигла вдягтись як слід: широка футболка, босі ноги, скуйовджене волосся, яке стирчить у всі боки після сну. 

Чесно кажучи, настрій — нуль. До несподіваних гостей — тим більше. Хіба що це Лариса Семенівна — прийшла спитати, чи не маю солі або хліба...

Зітхаю подумки. Відчинити все одно доведеться. У такий час у селі ще жоден магазин не працює. А Лариса Семенівна й мене не раз виручала. Та й бабусі, зрештою, байдуже, в чому я — має ж зрозуміти, що тільки-но з ліжка. 

Я все ж таки трохи пригладжую розтріпане волосся й відчиняю — впевнено. Та застигаю на порозі, з пальцями, заплутаними у хвилястих пасмах.

— Привіт, — каже Арсен.

Усміхається якось винувато і по-дитячому водночас. Його погляд ковзає по мені — й одразу відводиться. Здається, він теж не очікував такого… ранкового прийому.

— Вибач, що без дзвінка, — промовляє. — Просто… я прокинувся і подумав, що мушу вас побачити.

У руках пакети. Щось смачне пахне ще до того, як він підходить ближче — теплий, масляний запах свіжої випічки.

— А ще… — він трохи ніяковіє, — хотів порадувати. Ну, як мінімум — сніданком. А як максимум — маю ідею. Але… можна я зайду?

Я стою, ніби застигла. Розтріпане волосся, босі ноги, сплутане дихання. Спохватившись, відсмикую руку, стягую донизу поділ футболки, щоб здавалася довшою. Усміхаюсь несміливо. Відчуваю себе розгублено. Соромно, що така… Просто — я.

— Гм… заходь, — нарешті кажу, відступаючи вбік.

Він проходить на кухню, мовби бував тут сотню разів. Ставить пакети на стіл мовчки. 

Я все ще ошелешена. І трохи ніяковію через свою стареньку хату. Вона охайна, затишна, але все ж — не те, до чого звик Арсен. Та він нічого не каже.

— Ти… — я хапаю халат, залишений на спинці стільця, накидаю на себе. — А звідки ти знав, де ми живемо?

— Ти ж називала село, — знизує плечима. — А далі… просто запитав у місцевих. Не подумай нічого поганого. Я не хотів втручатись. Просто… дуже хотів зробити сюрприз. Стільки часу втратив. Не балував ні Лію… ні її маму.

Він каже це просто. Спокійно. Але те, як звучить “її маму” — так щиро, так тепло, що всередині щось стискається. Не Марго. Я. Я ― мама…

— Сніданок буде за мною, — каже, витягаючи з пакета ще теплі круасани, щось у фользі, пляшку яблучного соку.

— Я ж мала готувати, — бурмочу вже з усмішкою.

— От і добре. Посидиш, а я трохи пометушусь. Хоч раз.

— Ну вже ні, — хитаю головою. — Лії все одно треба зварити кашу. І омлет можу зробити, поки ти накриєш стіл. Що тих круасанів. Сніданок має бути повноцінним.

— Домовились, — усміхається.

У коридорі шарудить. Легкі кроки, шелест пледа — й з кімнати виходить Стефа. Ще в піжамі, скуйовджена, сонна, загорнута по шию, наче в броню. Примружується від світла, мружиться ще більше, коли бачить Арсена.

— А це що за вторгнення зранку? — бурмоче, зупиняючись на порозі. Голос ще сонний, але в ньому вже прорізується знайома нота підліткового сарказму. — А, це ви.

Зиркає на пакети на столі, потім — на Арсена. Обличчя закрите, губи стиснуті в тонку лінію. Руки схрещені на грудях, наче щит. Уся її постава каже: я тут усе бачу — і мені це не до душі.

— Стефо… — м’яко кажу, відчуваючи, як повітря в кухні миттєво змінюється. — Все гаразд.

— Я ж нічого, — стинає плечима, брови злісно злітають угору. — Просто хотіла знати, чи в нас тепер нові правила — приходити без запрошення.

— Привіт, Стефо, — спокійно втручається Арсен. Голос рівний, м’який. Ні виправдань, ні тиску.

Стефа повільно підходить до столу й сідає навпроти нього, ніби перед дуеллю. Наливає собі соку в чашку, відпиває маленький ковток — не зводячи з Арсена очей. Наче пробує не сік — його. На кухні запановує тиша. Важка, густа, як вранішній туман.

Я стою біля плити, тримаю в руках ложку, та не можу рушити з місця. Ще мить тому це був теплий ранок. А тепер — полігон. Кидаю погляд то на одного, то на іншу. Арсен спокійний, зосереджений. Стефа — жорстка, насторожена. Напруга в мені росте. Я не уявляла, що можу опинитися між ними.

Щоб розрядити цю дивну тишу, ковтаю хвилювання й кажу:

— Арсене, допоможеш мені дістати форму для запіканки? Вона десь угорі — я сама не дотягнуся.

Він уже зводиться з місця, але не встигає зробити й кроку, як Стефа підіймає руку:

— Якщо ти не проти, — звертається до мене, — ми з Арсеном могли б зіграти в шахи, поки ти готуєш. А Лія ще спить. Ми ж, мабуть, тільки плутаємося під ногами. Я ж знаю — ти любиш готувати на самоті. 

В її голосі немає ані щирості, ані ввічливості — лише певність. І щось ще, що я не встигаю розпізнати. Мені раптом стає незручно. Суплюсь. Серце злегка стискається.

— Ну… я не проти… — кажу, обводячи поглядом їх обох. — Якщо Арсен…

— Обожнюю шахи, — посміхається він. У голосі — ні грама напруги. — Розкладай фігури. А я все ж допоможу Ліді дістати форму й приєднаюсь.

Стефа киває й замість того щоб сісти тут, хапає дошку і йде на веранду. Улітку ми часто використовуємо її як столову — простору, залиту світлом, з розчиненими вікнами, через які тягне ранкова прохолода. Там уже давно стоїть старенький столик, накритий білою мереживною скатертиною. Ідеальний для таких партій.

Поки ми з Арсеном дістаємо посуд, Стефа розкладає фігури. Її рухи точні, впевнені, цілеспрямовані. 

Вона сідає першою, терпляче чекає. За мить до неї приєднується Арсен.

Я лишаюсь на кухні. Збиваю яйця в омлет, краєм вуха ловлю уривки їхньої розмови з веранди.