Розділ 12

Ліда

Він подзвонив вчора ввечері. І моє серце забилось дужче ще до того, як почула голос у слухавці. Наче чекала, наче надіялась. 

Він не погрожував. Не заводив розмову за батьківські права. Просто запропонував погуляти. Втрьох. Несміливо, трохи розгублено, наче боявся почути відмову. Сказав, що хотів би провести з Лією трохи часу. Лише… побути поруч.

Я вагалася. Занадто боляче все. Занадто свіже. Занадто тонке, щоб не порватись від одного невдалого слова. Але коли Лія вранці прокинулась і знову почала лепетати своє “та-та-та”, зрозуміла, що не можу сказати «ні». Вона має право на спілкування з батьком, а я жодного, щоб її в цьому обмежувати.

І ось ми тут.

Ідемо тихою алеєю повз клумби. Лія міцно тримає нас за руки, тупцяє між нами, перевалюється з п’ятки на носок, а ми з Арсеном — обережні, наче боїмось злякати щось крихке, дорогоцінне — гойдаємо її в ритм кроку.

— Три... два... один! — командує Арсен.

Ми злегка підкидаємо її в повітря — і вона заливається сміхом, щасливо дригаючи ніжками.

— Се! — вигукує, нетерпляче підстрибуючи. — Се-е-е!

Я крадькома зиркаю на Арсена. Він сміється щиро, беззахисно. Так, ніби весь світ зібрався в цю мить у кількох кроках стежки, у тупотінні маленьких ніжок Лії, у цьому сміху, що розливається навколо нас, мов сонце.

І раптом ловлю себе на думці: ми разом. Просто… разом. Як звичайна родина. Це ніжно і водночас боляче. Бо я знаю — не маю права фантазувати про таке.

Лія зупиняється, підводить голівку й тягне до нього рученята:

— На!

Арсен спершу не розуміє. розгублено зиркає на мене. В очах паніка. Страх розчарувати маленьку дівчинку тим, що ще не до кінця розуміє її дитячу мову.

— Вона проситься на руки, — пояснюю з усмішкою.

Його обличчя наче розквітає. Він підхоплює її легко, наче все життя це робив, трохи підкидає, і вона весело пищить, заливаючись сміхом. Обіймає за шию, пригортається до грудей — довірливо й міцно. Ніби все життя його знала, з перших днів народження.

— Насправді, вона не часто так іде до когось, — кажу тихо. Хочу підтримати.

Арсен не зводить з неї очей. Його голос знижується до майже пошепки:

— Може, вона відчуває, що я її тато. Що я її люблю… — Він замовкає на мить. — Хоч це й звучить безглуздо. Ми майже не знайомі, але я…

Не закінчує, та й так знаю, що хоче сказати. Глибоко вдихаю. Небо — занадто блакитне. Повітря — надто прозоре. А серце… болить. Беззахисно й глухо.

Ми сідаємо на лавку біля дитячого майданчика. Арсен спускає Лію на землю, і вона відразу ж береться збирати камінці — кожен розглядає уважно, ніби справжній скарб, і несе до мене з вигуком:

— Ма! Ди!

Арсен нахиляється ближче, бере один камінчик з її долоньки, розглядає, ніби перед ним діамант.

— Неймовірно, Лія, — каже, усміхаючись. — Ти справжня мисливиця за скарбами.

Він підморгує їй, і вона знічується у відповідь, вся — зосереджене щастя. Я дивлюсь на них обох — і затамовую подих. 

Нам завжди казали, що щастя — це щось велике. Подорожі. Гучні події. Подарунки з блиском. А воно ось — просте. Дитячий сміх. Сильна рука, що тримає маленьку долоньку. Відчуття правильності, доконаності, відчуття, що ти на своєму місці, у своїй ідеальній бульбашці.

Арсен кидає на мене короткий погляд. У його очах — тепло. Світло. Ті самі очі, які я колись бачила лише на фотографіях.

Я посміхаюся. Мимоволі. Хоч у грудях стискає — наче хтось підклав вогню під ребра. Так добре, що аж боляче. Бо я знаю — це ненадовго. Тимчасово. Це ілюзія ідеальної родини, якої не існує в реальності. 

Лія ще трохи пошукавши камінчиків, роздивившись мурашок, що поспішають у своїх справах, підходить до нас і не задумуючись починає моститись в Арсена на колінах, обіймає його за шию — щільно, довірливо. Така маленька. Така моя. І… його.

Я відводжу погляд. Дивлюся на дерева, що тихо шумлять над головою. Вітер розгойдує листя, і мені хочеться повірити: це затишшя — справжнє.

Я хочу, щоб вона мала тата. Хочу, щоб була щаслива. Хочу… щоб ми всі були щасливі.

Дозволяю собі мрію. Хоча б на цю мить. Хоча б на сьогодні.

— Лідо, — тихо озивається Арсен. Він не дивиться на мене. — Як ти жила весь цей час?

Ловлю його погляд. У горлі знову збирається гіркий клубок — важкий, пекучий. Ледь не давлюся ним. Витримую. Видихаю.

— Ніяк, — кажу тихо. — Виживала.

Арсен не запитує більше нічого. Лія в нього на руках вже куняє. Я обережно поправляю панамочку з білої бавовни. Торкаюся м’якого каштанового волоссячка — і в цю мить її маленька ручка хапає мій палець крізь сон.

Серце стискається. Болить так, що хочеться закричати. Але я лише посміхаюся. Тихо. Для неї.

— Я… погодилася на сурогатне материнство заради братика й сестрички, — шепочу сама не знаю для чого. Адже він дійсно більше не питає…

Губи тремтять. Слова сиплються — як пісок крізь пальці. І кожне болить. 

— Батьки пили. Вони завжди пили… Але спочатку було легше. Мама — тільки на вихідних. У будні трималася, боялася, що виженуть із роботи. Та з кожним роком ставало усе гірше й гірше. Врешті, вона таки її втратила. А разом із роботою — і себе.

Я роблю паузу. Відчуваю, як стискається горло. Але продовжую.

— А вдома були ще Ілько й Стефа. Вони все бачили. Ходили голодні. Приводили батька до тями, коли його хапала білочка. Відкачували матір у ванній, коли її нудило до втрати свідомості… Ніка й Тимоха, на щастя, тоді вже жили в гуртожитку. Тимоха вступив до військового, Ніка — в спортивний ліцей при області.

Арсен завмирає. Його пальці мимоволі стискаються в кулак. Мовчання огортає нас — важке, тепле. Не тисне, але щільно тримає, не даючи розсипатися.

— З часом Ілько почав пропускати школу… оцінки посипалися. Стефа хворіла все частіше. Я мріяла забрати їх до себе, хоча жила в крихітній кімнатці в комуналці. Але батьки злились. Не хотіли віддавати. Мабуть, їм було соромно. Їхні діти — в старшої сестри? Ганьба. А валятися п’яними — ні. Морити голодом — теж ні…