Розділ 11

Арсен

Не можу заснути.

Лежу на дивані у квартирі й слухаю тишу, що дзвенить у вухах. У голові не стихає сьогоднішній день. Не розмови, не слова — жести, дотики, погляди. Маленькі деталі, які зараз важать більше за все інше.

Перед очима — Лія. Вона сидить у пісочниці, нахиляється над формочкою, викладає пасочку, зосереджено знімає її краї, ніби це найважливіше в її житті. Потім тягне до мене руку й каже:

— Ди!

Я вже знаю — це “дивись”. І дивлюсь так, ніби нічого прекраснішого у світі не існує. Ніби це витвір мистецтва, досконалість і краса. Бо для мене це справді так.

Ні, я не з тих, хто легко розчулюється. Я дорослий чоловік, викладач. Читаю лекції, перевіряю курсові, звик до логіки й до чіткості. А тепер… тепер я сиджу в пісочниці з пластиковим відерцем і совочком у руках, торкаюся піску, слухаю її сміх — і не відчуваю ані найменшого дисонансу.

Ніби я для цього й існую. Бути поруч. Робити пасочки. Знімати з неї капелюшок і цілувати в пісочне чоло.

Це відчуття накочує, мов хвиля. Усе, що я знав про себе, зміщується. Бо тепер я — не просто Арсен. Я — тато.

І це не лякає. Навпаки. Коли Лія кладе свою маленьку долоньку на мою, щось у мені замикається. Вмикається. І я вже не уявляю, як жити без неї.

А поруч — Ліда.

Її тиха присутність змішується з теплом сонця й шелестом піску. Вона майже не говорить. Просто сидить поряд. Але я чую її мовчання. Вловлюю кожну думку, кожен сумнів, кожну глуху, задушливу тривогу.

Я помічаю все — як вона спостерігає за Лією. Як пригладжує їй волосся. Як поправляє панамку. У її жестах — справжня турбота. Не показна, не з обов’язку. Жива, глибока, невіддільна. Вона не просто народила її. Вона — її частина. Частина, яку не вирвеш без болю.

Саме тоді, мабуть, і розумію, чому мені важко дихати, коли Ліда мовчить. Чому серце гупає, коли вона відводить погляд. Бо я відчуваю до неї… не просто вдячність. І не просто повагу.

Це щось інше. Тихе, обережне. Але сильне.

Я не маю на це права. І ми обоє це знаємо. У нас ніколи нічого не було. Вона — сурогатна мати. Я — біологічний батько. Формально між нами прірва.

Але коли ми з Лією поруч — ця прірва вже не здається глибокою. І коли вона дивиться на мене... ловлю себе на думці, що хочу ще. Ще один погляд. Ще одну розмову. Ще один день, де ми — всі троє.

Не знаю, коли це почалось. Можливо, ще там, у кав’ярні, коли Лія вперше до мене сказала “Та”. А може, ще раніше — коли Ліда стояла у лікарському кабінеті, огорнута сонячним світлом, і те волосся, що вибилося з коси, світилось навколо неї, наче німб.

Я не знаю, що буде далі.

Але знаю точно: я не хочу втрачати ні Лію, ні її.

Це стало всім. І вже немає дороги назад.

Телефон дзвонить зненацька.

Я здригаюся і скидаю ноги з дивану, сідаю, нахилившись уперед. Рукою проводжу по волоссю — між пальцями залишаються дрібні крупинки піску. Не встигаю здмухнути — погляд уже впирається в екран.

Перша думка — Ліда. Серце підстрибує. Але там інше ім’я.

Марго.

Вдихаю напруження, затримую його на мить у грудях — і відповідаю.

— Арсене, — голос глухий, без привітання. — Мені дзвонили з клініки. Просили вибачення. Сказали, що була помилка. Що розпочато офіційне розслідування.

— Он як, — кажу. Голос видається чужим.

Мовчанка зависає між нами, важка, тривожна. Я відчуваю, що саме вона хоче спитати. І знаю, що не хочу відповідати. Але питання все одно звучить.

— Ти бачив її?

Мовчу кілька секунд. Вона не каже імені — і це болить сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

— Так, — тихо відповідаю. — Бачив.

— І?.. Ти впевнений?

Проводжу долонею по обличчю. Заплющую очі, ніби від цього стане легше.

— Так. Я знаю, що вона — моя донька.

— Ти робив тест ДНК?

— Ні, — кажу. — Не робив. І, можливо, не робитиму. Я просто… знаю.

— Чудово, — у голосі крижана іронія. — А вона? Вона згодна на тест?

— Ліда? Вона навіть не знає, що така вимога існує, Марго. Ми не говорили про це. І я не збираюся змушувати її. Це не той початок, якого я хочу.

— Я маю бути впевнена, Арсене. На сто відсотків. Якщо це правда, якщо це наша донька — моя донька — я повинна знати. Перш ніж почати діяти. 

— Ніхто не буде "діяти", — перебиваю її, зводячись на ноги. Говорю чітко, не підвищуючи голосу. — Я не збираюся боротися з Лідою. Не збираюся щось відбирати чи доводити. Моє завдання зараз — бути поряд. Поруч із донькою. І, можливо, притягти до відповідальності тих, хто допустив це в клініці. Хто не перевірив. Не проконтролював. Не повідомив. Оце — проблема.

На тому кінці — тиша. Потім зітхання і м’якший голос:

— Арсене…

Я відходжу до вікна, дивлюсь у темряву, що розлилася над дахами.

— Але як ти можеш просто… прийняти це?

— Бо я бачив її, Марго. Розумієш? — говорю тихіше. Пальці машинально стискають край підвіконня. — Не документ. Не цифри. А її. Вона дивиться на мене — і я ні на мить не сумніваюсь. У неї мої очі. Моє волосся. Моя впертість.

Вона мовчить. І я уявляю, як закусує губу, відводить очі, як знову замикається.

— Вона не крала дитину, — додаю після паузи. — Не приховувала правду, намагалась розповісти. І я її не звинувачую. Я звинувачую себе. І систему. І цей чортів хаос, який ми називали планом. Вона попри все виховала мою доньку, зберегла вагітність, хоч їй було нелегко.

— Твою доньку, — холодно перепитує Марго. — Але мала бути наша, Арсене. Ми чекали її разом.

— Я знаю, — тихо кажу, стискуючи щелепу. Мовчання кусає в груди.

— А ти їй вірив. І досі віриш, правда? Тобі, мабуть, навіть подобається цей фарс. Ця… селянка з провінції, що подарувала тобі доньку. Романтична казочка. Браво.

— Не називай її так, — кажу крізь зуби. — Не смій.

— Ти її захищаєш. Уже! І що далі? Вона розіграє зворушливу драму, як важко їй було. А ти повіриш. Може, гроші ще за дитину попросить, за те що стільки часу її виховувала. Це ж така класика — селючка, що прагне столичного життя.