Розділ 10

Я відчуваю його ще до того, як починаю бачити.

Цей погляд. Він тисне між лопатками, змушує дихати повільніше. Щось у мені одразу згортається — як кішка, що інстинктивно ховає кігті перед бурею. Я стискаю Леїну іграшку, яку вона довірила мені охороняти поки грається в піску, й намагаюсь зосередитись на її словах. Вона щось лепече про свого зайчика. Але я не чую. Усі звуки зливаються в фон. У вухах — тільки гул.

Повертаюсь. Повільно. Немов через воду.

І бачу його.

Він стоїть майже на тому самому місці. Як тоді. Але цього разу я знаю, що він дивиться не тільки на Лію.

Він дивиться на мене.

Мене ніби обпікає. Шкіра під легеньким весняним плащем раптом стає чутливою, як оголена. Дихання збивається. Ноги — ватяні.

Його очі не злі. Не холодні. Але вони такі... глибокі. Пильні. Як у людини, яка хоче зрозуміти, чи ще має право на дотик.

— Лідо, — каже він. Тихо, майже пошепки. Але я чую.

Це ім’я з його вуст — мов заборонене закляття. Вже не звучало так давно, що я майже забула, як воно може змінити все в мені. Як змушує серце стискатися, наче його тримають чиїсь пальці. Його пальці.

Я не знаю, що сказати. В горлі — грудка. 

Він робить крок ближче. І я ловлю себе на думці: не тікай. Бо хочеться.

Але ще більше — залишитись.

Він не каже нічого більше. Просто стоїть. Просто дивиться. А я стою. І дивлюсь у відповідь.

Між нами — повітря, напружене як перед грозою. І я не знаю, що з цим робити. Не знаю, чи витримаю. 

— Лідо, будь ласка... Можемо поговорити?

Його голос — тихий, обережний. Як крок у темряві. А я вже раз оступилась.

— Про що? Щоб знову звинуватив мене в шахрайстві? — відповідаю різко. Занадто різко. Але я не маю сил грати в лагідність. — Я не хочу це слухати. Якщо у вас будуть претензії — звертайтесь через адвоката.

Він хитає головою. Повільно.

— У мене немає адвоката. Вірніше він є… мій друг, але я лише консультувався, щоб знати, що робити далі. Я не хочу тобі шкодити. І не хочу відбирати Лію.

Я мовчу. Це мене трохи збиває з пантелику.

— Я не знаю, що робити, — зізнається. — Не знаю, як правильно. Я просто… я хочу бачити Лію. І тебе.

Мене обпалює останнє «тебе». Я не знаю, як реагувати.

Озираюсь на доньку. Вона поки не бачить Арсена — щось зосереджено будує в пісочниці. Дітей на майданчику ще нема, ми зарано приїхали. Просто вдома було неможливо дихати. Я зібрала її, вирішила, що краще прогуляємось. Купила нове відерце й пасочки, а тепер Лія уважно роздивляється і грається з ними, поки у Стефи ще не закінчилися уроки.

Та раптом вона наче теж відчуває його присутність, підіймає голівку. Очі — великі, круглі, розширюються ще більше, коли вловлюють чоловічу постать. Ротик розкривається. Вона миттєво його впізнає. Кліпає, розгублено дивиться на мене, витягає з піску рученята.

— Ма!

— Так, моя рідна, — підхоплюю її на руки. І байдуже, що світлий плащик прикрасять відбитки маленьких пальців у піску.

Сором’язливо ховає личко мені на плече.

— Привіт, Ліє, — хрипло промовляє Арсен.

Донька ще міцніше стискає мою шию, але скоса таки зиркає на нього. Він усміхається. Тепло. І, вперше, по-справжньому щиро.

Я зітхаю. Мій розум кричить: «Ні! Не віддам! Не хочу! Хай іде геть…» Але руки тремтять. Бо я знаю: колись Лія мені не пробачить. Якщо зараз заберу в неї тата — того, хто хоче бути поруч, хто, можливо, міг її любити, міг стати опорою.

Як я подивлюсь їй в очі? Як поясню, що зруйнувала все? Що збрехала? Скажу, що він космонавт і полетів на Марс? Чи вигадати байку, що покинув її й знати не хотів?

— Вона просто соромиться, — кажу, щоби розбити мовчанку. — У нашому житті майже немає чоловіків.

Я зиркаю на нього знизу вгору.

Його вираз важко зчитати. В ньому щось дивне, не до кінця зрозуміле: трохи недовіри, трохи надії… І блиск в очах, який миттєво гасне.

Лія починає вовтузитися в мене на руках — і я обережно ставлю її на землю. Вона, з-під вій знову зиркнувши на Арсена, йде до пісочниці, сідає на край і бере черепашку — нову формочку, витрушує з неї пісок.

— Та! — каже впевнено, простягаючи її.

Але не мені. Арсену.

— Нікуди не подінешся, — усміхаюсь. — Тепер мусиш з нею ліпити пасочки. Вона в нас — командир. Усі танцюємо під її дудку.

Арсен зиркає на свої світлі джинси й сорочку.

Я кидаю на нього погляд із викликом.

— Гаразд, — зітхає, закочує рукави й теж залазить у пісочницю. — То що будуємо, принцесо?

— Ка! — гордо відповідає Лія.

І хоч убий — не маю й гадки, про що вона. Арсен, здається, теж. Але береться до роботи з таким зосередженим виглядом, ніби щойно отримав докладну інструкцію з міжпланетного центру управління дитячою архітектурою, затверджену трьома академіями наук. 

Арсен уважно вирівнює пасочку. Лія сидить навпроти, спостерігає, напружено наморщивши лобик. Вона тицяє пальчиком у формочку, наче перевіряє якість роботи, а тоді раптом задоволено киває і плескає в долоньки.

— Та-а! — гукає йому.

Арсен усміхається, вдячно вклоняється:

— Дякую, шефе.

Вона заливається сміхом, і той сміх... такий світлий, такий справжній. Легкий, щирий, дзвінкий. У ньому — усе її довір’я. Її відкритість. Її любов.

Я сиджу на краєчку пісочниці, підібгавши ноги, і не можу відірвати очей. Її рученята, запорошені піском, простягають Арсену ще одну формочку. Він терпляче приймає її — черепашка змінюється рибкою, рибка — зайчиком.

— Я багато думав, Лідо, — каже він раптом, не відриваючи погляду від маленької долоні, що лягає на його. — І чим більше думаю, тим більше розумію, що не можу просто так відступитись. Але не тільки через Лію.

Серце сіпається. Надто близько. Надто чесно. 

Я хитаю головою.

— Не треба, — шепочу. — Не зараз. Я не витримаю.

Він мовчить. Поруч Лія зосереджено намагається викопати ямку совочком, бурмоче щось собі під ніс, а тоді показує на калюжку збоку й вимагає: