Розділ 9

Ліда

Прокидаюся раніше за будильник. Світло ще не встигає повністю заповнити кімнату, але я вже не сплю — просто лежу, стискаючи телефон у руці. Екран темний. Жодної відповіді. Тиша така сама гнітюча, як ніч.

Лія дихає поруч — тепла грудочка під боком. Її ручка лежить на моєму плечі. Не ворушуся — боюся розбудити. В голові крутиться лише одне: що тепер?

Учора вночі я таки наважилася написати. Коротко. Сухо. По суті. Прокинулася о третій — від тривожних, лячних снів, з серцем, що здавалося ось-ось вискочить із грудей. Не пам’ятала, що саме снилося. Лише щем у горлі, пекучі очі від сліз і жалібний крик: «Мама!» — такий живий, такий відчайдушний, що душа стискалася.

Повідомлення набирала тремтячими пальцями — швидко, на емоціях: «Я дуже буду вдячна, якщо порекомендуєте фахівця у цій справі. Мені справді потрібна допомога.»
І ще одне речення, яке давалося найважче: «Це питання життя моєї дитини.»

Натисла «надіслати», вимкнула телефон і сховала його під подушку. Зараз він мовчить. Може, ще рано. А може… прочитав і передумав.

Змушую себе підвестися. Готую сніданок, буджу Стефу. Вона сонна, але слухняна — кутається в кофтинку, сідає за стіл, бере бутерброд, і раптом каже:

— Тобі сьогодні снилося щось погане?

— З чого ти взяла? — намагаюся усміхнутися.

— Ти стогнала уві сні. Я прокидалась.

Опускаю погляд. 

— Вибач, — кажу тихо. — Просто… тривожний період.

— Це через того, що приїжджав? Через тата Лії?

Мій живіт стискається. Ставлю чайник на плиту — щоб не дивитися їй у вічі.

— Так. Трохи.

— Ти казала, що його нам не варто боятись. Він не зашкодить…

— І це правда. Просто все дуже складно. У нас... різні погляди.

— Ти йому не довіряєш?

Зітхаю.

— Не зовсім. Іноді навіть дорослим важко зрозуміти, кому можна довіряти, а кому — ні.

Стефа якийсь час мовчить, зосереджено мружиться — видно, як вона намагається щось обміркувати. А потім питає:

— Він хоче щось зробити з Лією?

Цього я вже не витримую. Обертаюся, сідаю навпроти неї, беру за руку.

— Послухай. Ніхто. Ніколи. Не зможе забрати Лію, добре? Вона — з нами. Ми її сім’я. І завжди будемо. Обіцяю.

— Добре, — каже вона після паузи. Але в її очах — те саме, що й у моїх: страх, захований під шаром розуміння, не по-дитячому глибокого.

Я кладу в рюкзак яблуко, перевіряю зошити, застібаю їй вітрівку — хоч вона вже велика для такої допомоги, чомусь саме сьогодні хочеться побути для неї більше, ніж просто старшою сестрою. Потім ми разом виходимо на зупинку. Вона тримає мене за руку — міцно, як тоді, в лікарні, після операції.

Коли автобус під’їжджає, вона на мить вагається біля дверей. Обертається:

— Ти ж будеш чекати мене після школи?

— Завжди, — кажу й усміхаюся.

Вона махає рукою з вікна, а я стою, доки автобус не зникає за поворотом. Тільки тоді повертаюся додому.

У передпокої панує знайома ранкова тиша. Але, щойно я відчиняю двері до спальні, чую тоненький голосок:

— Ма-ма?

Лія вже сидить у ліжечку, сонна, з розкуйовдженим волоссячком, міцно тримає в руках улюбленого плюшевого зайця. Коли бачить мене, усміхається і простягає руки.

— Прокинулася, моя радість? — підходжу й підіймаю її на руки.

Вона тулилася до мене носиком у шию, щось бурмоче собі під ніс. Я ловлю уривки: "ка-ка", "їсти", "мням-мням".

— Ага, ти вже голодна. Ну ходімо на кухню, зараз буде.

Саджу її в дитячий стільчик, застібаю ремінці. Вона стукає пальчиком по столику:

— Кася! Де?

— Зараз буде. Гаряча каша — це не швидко. Потерпи трохи.

Вона насуплюється, надуває губи й вимагає ще раз:

— Ка-а-ася!

— Зараз-зараз. Ти така нетерпляча сьогодні.

Я засипаю крупу в каструльку, ставлю на плиту. Вона тим часом крутиться в стільчику, показує на чайник:

— Ш-ш-ш! — імітує звук кипіння. — Гаяце!

— Так, правильно, гаряче. Не чіпай, добре?

Лія киває серйозно, як маленький професор, але одразу хапає пляшечку з водою і намагається стукнути нею об стіл. Ледь встигаю підставити руку.

— Краще попий, а не бийся з пляшкою. Водичка потрібна всім.

Звісно донька вже легко й з дитячих чашок п’є, але ця пляшка для неї просто незамінна, улюблена. І тільки для водички. З іншого посуду воду вона не п’є, на відміну від чаю чи компотику. Маленький впертюх!

За десять хвилин каша готова. Я ставлю перед нею тарілочку, обережно дмухаю, розмішую, щоб швидше охолола. Сама куштую.

— Тепер можна.

Вона бере ложку — трохи незграбно, але впевнено — і намагається зачерпнути. Половина виливається на стіл, але вона гордо каже:

— Сяма!

— Молодець. Але дозволь трошки допомогти.

Поки ми так "разом" їмо, вона щось наспівує про зайчика, автобус, "Стефа пішла", часом лепече щось, що навіть я не здатна зрозуміти, але в її очах — повна зосередженість. Я милуюсь нею і водночас дивуюсь ― коли встигла так вирости. 

На мить відводжу погляд. Рука мимоволі тягнеться до телефону. Одне нове непрочитане повідомлення.

Серце стискається. Пальці завмирають над екраном. 

Лія співає щось про автобус, ложка падає на підлогу з дзвоном, але я майже не чую. Пальці стискають телефон, на екрані — лист.

«Радий, що ви написали. І дуже правильно зробили. Це справді питання не лише юридичне — це питання життя вашої дитини…»

Повітря заходить у легені важко, як після пірнання. Він не відмахнувся. Не проігнорував. Не сказав: «Це не до мене».

Читаю далі, очі ковзають по рядках, губи шепочуть уривки уголос:

«…Особисто я не зможу супроводжувати справу, бо практикую в Києві. Але хочу допомогти…»

Я й не сподівалась. Київ — це інший світ. Але він відповів. Не відвернувся. І раптом з’являється відчуття: я не одна.

«…Напишіть, будь ласка, у якому ви місті чи області. Якщо знатиму когось надійного — пораджу. Якщо ні — спробую довідатись…»