Розділ 8

Арсен Левицький

Я в’їжджаю в Київ під вечір. Місто зустрічає теплим світлом вікон і гулом транспорту. Уже знаю, куди їду — ті самі вулиці, ті самі повороти. Тіло саме пам’ятає маршрут, як колись: від університету до нашого дому. Точніше, вже не нашого. Її.

Світлофор біля бакалійної крамниці змінює колір, я пригальмовую. Ще трохи. Ще один поворот.

Підіймаюсь сходами. В голові змагаються думки, страх, вина, і одне просте розуміння — я маю сказати правду, якою б болючою вона не була.

Вона відчиняє майже одразу, ніби стояла за дверима. 

— Арсене, — каже тихо. — Щось сталося?

Волосся знову холодного блонду. Обличчя зібране, спокійне до неприродності. Очі — наче порожні, але вже без тієї дикої пустки, що була тоді. Трохи міцніша. Трохи. Але наче з тоненькими тріщинами під поверхнею.

— Можна зайти?

Вона мовчки відступає. Не запитує нічого. Просто впускає в простір, який колись був спільним.

Тут усе так само. Меблі, запах, навіть зимовий шарф, що колись забув, висить на гачку. Зовні — наче нічого не змінилось. Але повітря вже не те. Воно важке. Чуже.

Сідаємо навпроти, у знайомому мовчанні.

— Я не знаю, з чого почати, — кажу зрештою. Голос хрипкий, як після довгої дороги. — Але мушу сказати тобі правду.

Вона лише злегка нахиляє голову. Не моргає. Чекає. 

— Я знову був у її місті. І… бачив її.

В тиші чутно, як у квартирі цокає годинник. Вона не рухається. Тільки повільно опускає долоні на коліна, пальці згинаються, нігті врізаються в тканину штанів.

— Кого? — голос м’який, майже лагідний. Але щось у ньому не так. Занадто контрольований.

— Я бачив нашу дитину. Вона… вона жива, Марго. Ліда не брехала. Вагітність не завмерла. Я не знаю, що саме сталося. Можливо, хтось переплутав результати, можливо — нас навмисно ввели в оману. Але я бачив її. Це дівчинка, донька. Вона... вона схожа на тебе. І на мене.

Очі Марго кліпають тільки раз. Рух такий короткий, що його майже неможливо помітити.

— Це... неможливо, — каже рівно. Потім посміхається. Ледь-ледь. Але посмішка не торкається очей. — Впевнена, це просто схожа дівчинка. Обман… Вона… ця провінційка просто вирішила стягнути з нас гроші.

— Не думаю. Ліда не така. Я впевнений на всі сто ― це наша дитина. І я хочу з’ясувати, що насправді трапилось два роки тому.

Вона мовчить. Спокійно. Занадто спокійно. І тільки щелепа напружена, мов камінь. У погляді жодного здивування. Ні гніву, ні шоку. Лише незрозуміле стискання губ і коротке тремтіння пальців, які раптом перестають ворушитися.

А я сиджу на нашому старому, улюбленому дивані, і все навколо — запах її парфумів, абажур з м’яким світлом, бездоганно складені книги на полиці — раптом змивається спогадом. Нахлюпує, як злива в безхмарний день.

***

…В кімнаті напівтемно. Тепле світло настільної лампи розмазується на стінах, у повітрі застиг запах червоного вина.

Марго сидить на цьому самому дивані, загорнута в плед так щільно, ніби хоче зникнути. Пальці міцно обхоплюють ніжку келиха, з якого я вже вкотре просив її не пити — принаймні поки не знатимемо напевно. Але вона лише ігнорує мої слова, мов це прохання звучить іншою мовою.

— Я не витримаю ще одну спробу, — каже тихо, не повертаючи голови. Дивиться в стелю. Її голос плаский, байдужий. — Я не можу. Я мертва всередині, Арсене. Просто... пуста.

Я сиджу поруч. Не торкаюсь одразу — бо знаю, що вона не любить, коли я ініціюю дотики без дозволу. Хоч ми й разом, вона завжди встановлює правила. Свій простір. Свій біль. Свій спосіб проживати його.

Зрештою простягаю руку, обережно торкаюся її волосся. Проводжу пальцями — повільно, лагідно. Не тому, що знаю, що робити. А тому, що не можу нічого сказати.

— Можемо зачекати, — кажу обережно. — Ніхто не змушує нас. Просто... відпочинь.

— Відпочити? — хмикає вона. — Від чого саме? Від мого провалу? Чи від твого постійного очікування, що я "знову зможу"?

Пауза. Її очі раптом різко фокусуються на мені. Вино ще хлюпає у келиху, коли вона робить ковток.

— Ти не кажеш це вголос, але я бачу, — продовжує. — Ти мрієш про дітей. У твоїх друзів вони вже є, у твоєї двоюрідної сестри — двоє. Ти дивишся на них і уявляєш нас. Таких... нормальних. Але ми не такі, Арсене. Я не така.

— Я не хочу дітей "від когось", Марго. Я хочу дітей з тобою. А якщо ти не хочеш — це...

Я роблю паузу, вдихаю.

— Це окей. Я з тобою не через це.

Марго на хвилину завмирає. Знову той порожній погляд, а тоді — майже невловна посмішка. Холодна, напружена.

— Звісно, не через це. — Вона ставить келих на край столика, дуже близько до самого краю, ніби навмисне. — Але знаєш, Арсене... Мені інколи страшно, що ти можеш полюбити когось… когось, окрім мене. 

***

Флешбек зникає так само різко, як і з'явився. У голові дзвенить. У вухах — її старі слова, що звучать тепер зовсім інакше.

Я знову у її квартирі. Перед нею — уже іншою. Але з тими самими очима.

І не знаю, чи я колись насправді її знав.

Марго мовчить. Очі блищать, але вона не плаче.

— І що тепер? — питає. Голос — спокійний, аж страшно.

— Тепер ми маємо вирішити, що робити. Вона росте з Лідою.  Її звати Лія.

— Лія, — повторює. — Красиве ім’я.

Я киваю. Сиджу, боюся навіть вдихнути голосніше.

— І ти хочеш... що? Відібрати її? — в голосі з’являється метал. 

— Ні. Я просто… Я не можу вдати, що її не існує. Закрити очі… Відгородитись. Вона колись виросте, спитає про мене, про тебе… Вона повинна знати правду. Що ми її хотіли, чекали. Просто сталась помилка. Вона повинна знати, як сильно її любили. Я хочу бути в її житті. Підтримувати, допомагати. Вона ж моя донька! Моя!

— І моя…

― Але вона Любить Ліду… вважає її мамою. І розлучати її. Це не вихід.