Розділ 7

Я не плачу. Просто веду машину. Тримаю кермо так міцно, що пальці біліють. На задньому сидінні Стефа знімає навушники.

— Ти все-таки сумна, — каже просто, як дитина, яка ще не розучилася бачити те, що інші ховають. — Це той тип тебе засмутив?

— Ні, не він. Просто втомилася, — відповідаю. Усміхаюся в дзеркало. Усмішка крива.

Дорога додому займає хвилин п’ятнадцять, але сьогодні вони здаються вічністю. Лія сидить у кріслі, белькоче щось. Стефа тицяє їй у руку дитяче печиво. На диво, сестричка так тонко відчуває, чого саме хоче Лія. А я дивлюся на неї — і в голові одна думка: як її захистити?

Ми згортаємо на вузьку сільську дорогу. Дивлюся на знайомі дерева, невеличкі подвір’я, переламані паркани, сусідську клумбу, зроблену з покришки, пофарбованої в синє.

Це мало стати нашим прихистком.

Ми переїхали сюди, бо я вірила: у маленькому селі зможу сховатися. Ніхто мене не знає, не запитає звідки в мене дитина. Одна, друга. Плітки й домисли, звісно, будуть, але як дитя з неблагополучної родини, я до них звикла й давно навчилась не зважати. Перефарбувала волосся в темний, щоб не виникало питань, чому в білявки темноволоса дитина, обрізала. Моє довге й світле занадто привертало увагу.

Я боялась навіть своєї найкращої подруги — не тому, що не довіряла, а тому, що не витримала б, якби хтось випадково проговорився. Відрізала себе від усіх. Від минулого. Від себе. 

Але це не допомогло.

Він все одно знайшов.

Паркую машину на звичному місці. Ми всі вибираємось назовні. Забираємо речі, перевіряємо, чи не забули чого в салоні, і йдемо до будинку. 

Стефа, як тільки переступає поріг, недбало кидає рюкзак, біжить мити руки. Потім заглядає в каструлю. 

— Можна я накрию на стіл? — питає, не чекаючи відповіді, виймає тарілки. 

Метушиться, бурчить щось про дурного вчителя математики й контрольну, до якої ніхто не готувався. Про те, що сьогодні в столовці була клята печінка й буряк, а від них її нудить. І що голодна як вовк.

Я киваю, підтримую діалог. Пам’ятаю себе в її віці. Теж ненавиділа той буряк, і печінку, і капусту. А зараз люблю… Все міняється. 

Лія, засидівшись в автомобільному кріслі, повзе до мене на кухню, волоче свого зайця за вухо. Знайшла його серед іграшок, а вчора не могла. Вкладалась спати з пожежною машинкою ― ледь вмовила на альтернативу. 

Я підхоплюю доньку на руки, притискаю до грудей — міцніше, ніж слід. Погладжую волоссячко, саджаю її в дитяче крісло за столом. Щоб зайняти бодай чимось, даю погризти огірочок, поки розігріваю обід. Стефа вмикає чайник, розставляє чашки, заварник.

Ми не купуємо чай у супермаркетах — здебільшого готуємо самі. З трав, що збираємо влітку. Він і ароматний, і корисний. Особливо з медом і лимоном. 

Ілько завжди тягне пакет у гуртожиток. Та й Ніка з Тимохою не відмовляються, коли я пакую їм у сумки. Розлетілись пташенята, а все одно приїжджають. Балують мене, Стефу й Лію — смаколиками і увагою.

Без них я б не впоралась. Не фінансово. Морально. Вони — моя сила. Мої брати й сестри.

Накладаю гречку в тарілки дівчатам, додаю кілька кружальців огірка. Лія відразу береться розмазувати кашу ложкою по столику, усміхається своїм думкам.

Стефа несподівано мляво колупається в тарілці. Буквально ж кілька хвилин тому щебетала про шкільні новини, сварила вчителів, ділилась жартами. А зараз притихла. Їсть повільно, задумливо, раз у раз зиркає на мене крадькома.

Ловлю її погляд — вона відводить очі, знову встромляє виделку в гречку, наче шукає там відповідь. Облизує губи, ніби збирається щось сказати, але мовчить. 

Напруження в мені зростає.

— Стефо, що, не голодна? — запитую, сідаючи навпроти.

Нещодавно ж бурчала, що вмирає від голоду, жалілась на обід, який не з’їла в школі.

— Голодна, — знизує плечима. — Просто думаю.

— Про що?

Вона відводить погляд, потім знову дивиться на мене. Її очі серйозні, аж надто.

— Це був її?

— Що її? — удаю, що не розумію.

— Біля школи. Той, що з машини вийшов. Той, з яким ти говорила. Вони занадто схожі… Він тато Лії? 

Я не очікувала цього. В повітрі — мов тягучий мед: тиша, яка змушує шкіру по спині стигнути. Збираю сили на відповідь. Не можна брехати, але й не можна казати повністю правду. Та й яку, якщо я сама в ній ще до кінця не розібралась…

— Це… ― кхм… ― так, Стефо. Він батько Лії. Так склались обставини, що… ― зітхаю, відчуття, наче йду по тонкому льоду, і в будь-яку мить можу провалитись по саму маківку в крижану воду. ― Загалом, ми розійшлись…

— Але він дивився на неї. Дивно. І казав їй "привіт", як наче… ну, як чужий. І вона його слухала. Це було… дивно.

Я вдихаю. Перекидаю ложку в іншу руку.

— Іноді люди з’являються раптово, і ми не одразу знаємо, що з цим робити. Але він нічого поганого не зробить, обіцяю. Він просто не знав, що Лія народилась. Для нього це була несподіванка… 

Стефа супиться. Я знаю цей її погляд, мовляв, всі дорослі вважають нас тупими, а ми розумні, що ти мені чешеш, сестричко…

Тому додаю м’якіше:

 — З нами все буде добре.

Вона хитає головою. В її очах — не віра, а намагання повірити.

— Але я хвилююся, Лі.

— І я, — шепочу. — Але я тут. І я нікуди не подінусь. Ми — разом, чуєш? У нас були періоди набагато-набагато складніші, але ми вистояли. І тут теж. Віриш мені?

Стефа киває, трохи зітхає й береться до гречки. Лія між тим гордо вигукує:

— Тата! Та-а-а-ата! — і б’є ложкою об край столу.

Я напружуюсь, серце стискається. Це слово вперше в її лексиконі. Вона не знає, що воно означає. Просто сподобалось. Почула — й запам’ятала.

— Хто в нас тата? — питаю обережно.

— Тата-а-а-а, — повторює з усмішкою. — Па, тата.

Стефа усміхається до неї, але Лія вже відволікається — тягнеться до шматочка хліба.

Я більше нічого не кажу. Просто тихо продовжую вечерю, ковтаючи їжу, як страх. "Тато…" ― слово, що проростає, як насіння бур’яну в щось, що ще вчора здавалося під контролем.