Розділ 6

Ліда

Я стою біля шкільного двору, тримаючи Лію на руках. Вона щойно прокинулася в машині, ще трохи сонна, позіхає, сховавши носа в мою шию. Її дихання тепле, лоскоче шкіру, і я мимоволі притискаю її ближче. Маленька важка грудочка тепла, яка пахне молоком і вінільним печивом.

Навколо — знайома післяшкільна метушня. Діти висипають із будівлі гуртом, галасують, розмахують портфелями. Хтось кидається до мами з обіймами, хтось уже стоїть у черзі за морозивом у сусідньому кіоску. Поруч жінка сварить сина, бо той загубив шапку, інша — домовляється з учителькою про збори наступного тижня.

Я помічаю Стефу ще до того, як вона мене бачить. Йде швидко, рюкзак теліпається на одному плечі, щоки розпашілі, очі блищать.

— Привіт! — вигукує й махає мені, ще не дійшовши. — Перемогла в дебатах! Наш клас — топ!

— Серйозно? Молодець, — усміхаюся і нахиляюся, щоб вона могла поцілувати Лію в щічку.

— Мала ще спить?

— Уже прокидається, — кажу, відчуваючи, як Лія ворушиться і бурмоче щось собі під ніс.

І раптом — відчуття. Наче хтось дивиться. Не просто дивиться — ніби проходиться поглядом по спині, шиї, плечах. Дивне відчуття, тривожне, болюче. Наче хтось обпікає струмом кінчики нервів.

Обертаюся.

Він стоїть трохи осторонь, біля воріт. Високий, у темному пальті. Вітер підіймає пасма волосся й знову опускає. Обличчя — знайоме до болю. І очі… ті самі. Ніби з минулого, яке я давно закрила. Але воно стоїть переді мною. І дихає.

Усе всередині стискається. Ніби хтось різко перетягнув вузол усіх думок, страхів, відповідей, які я не готова давати. Ноги наливаються свинцем. Лія ворушиться в обіймах, і я машинально гладжу її по спині, хоча не відчуваю пальців. Дихання нерівне, коротке.

Світ навколо тьмяніє. Шум втрачає чіткість — лишається тільки він. Зосереджений. Напружений. Дивиться на мене, вниз — на Лію. Потім — на Стефу. У ньому щось змінюється. Миттєво. Наче хтось натиснув перемикач. Його погляд стає жорстким і застиглим. 

У грудях зростає паніка. Що він зробить? Скаже? Що буде далі? У нього є всі підстави. Це його донька. Його і Марго. Один тест ДНК — і все закінчено. У мене не буде шансів. Я підписала документи. Відмовилась офіційно. Лія — не моя. Не юридично. Не за жодною нормою. Я — ніхто. Була просто "інкубатором". Так вони це називали.

Я пам’ятаю ті розмови з лікаркою, із психологом. Їхній спокійний тон, чіткі інструкції. Не прив’язуйтесь. Не уявляйте її. Не думайте про неї як про дитину. Вона — плід. Транзит. Все має бути стерильно, емоційно нейтрально. І я слухалась. Справді намагалась. А потім… потім все полетіло шкереберть. І я більше не змогла.

Арсен йде до мене. Руки сильніше стискають Лію. Вона сонно позіхає й тицяє лобом у моє плече. Серце гупає так, ніби зараз вистрибне назовні. Стефа щось говорить, але слова розмиті, наче я чую їх крізь товсту стіну води.

— Це таки ти, Лідо, — каже Арсен.

Його голос хрипкий. Немовби давно не вживав мого імені. Немовби не був певен, чи має право його вимовляти.

Ковтаю повітря. Він ближче, ніж мені зручно. Але далі, ніж хочеться, хоч би як я себе переконувала, що не хочу.

— Це таки я, Арсене, — відповідаю тихо.

Це ім’я звучить, мов грім у тихому повітрі. Він знову дивиться на Лію. Потім на мене. І мовчить. Але в погляді — цілий шквал: питання, страх, злість, тривога. І щось іще. Небезпечне. Живе. Тепле.

— Гадаю, нам треба поговорити, — нарешті каже. — Наодинці.

Я кидаю погляд на нього, потім — на Лію, яка вже майже прокинулась в мене на руках. І тоді — на Стефу, яка насторожено зиркає з-під лоба. 

— Це хто? — питає, намагаючись звучати байдуже, але я чую — їй тривожно. І за вдаваною неввічливістю вона ховає страх.

Відгомін минулого досі тримає її і мене у своїх залізних лабетах, коли будь-який незнайомець чи незнайомка могли виявитись з опіки й повідомити, що заберуть її у мене.

— Це мій… мій знайомий, Киця, — відповідаю, поправляючи на її лобі розтріпану гривку. — Ми поговоримо хвилин п’ятнадцять. Можеш ще трохи погуляти з друзями?

Стефа не відповідає відразу. Погляд знову повертається до Арсена. Потім до мене.

— Ти точно впевнена? Все добре? — тихо питає. Голос намагається бути твердим, але я чую легке тремтіння.

— Так, усе гаразд, люба. Я буду он там, бачиш? — показую на кафе, де під парасолями стоять кілька столиків. — Буквально поряд. І бачитиму. Не хвилюйся. А потім ми поїдемо відразу додому.

— Добре, — киває, але йде повільно. Ще кілька разів оглядається. 

Розвертаюсь до Арсена. Збираю по крихтах всю свою мужність. Ховаю всю ту хвилю почуттів, яка бурлить в мені, глибоко в серце. Тільки холодний розум може тут допомогти, тільки він…

— Підемо до столика? Там буде зручніше розмовляти, ― голос здається несподівано чужим і холодним. І я рада, що мені вдається.

Він мовчки киває. Йдемо поруч. Повільно. Обережно. Немовби тиша між нами може розірватися, якщо зробити необачний крок. І тоді відбудеться щось жахливе, страшне, невідворотне. Виплеснуться назовні всі емоції й почуття, докори, гіркі слова, які так колись хотілось сказати, але його не було поряд.

Сідаю першою. Лія вмощується в мене на колінах, скидає бавовняну панамочку і починає щось бубоніти, смикаючи за шнурки моєї блузки. Волоссячко у неї трохи вологе, а тут тінь, тому не заперечую, просто відкладаю в сторону.

— Кава? — питає Арсен.

Я злегка знизу плечима.

— Якщо вже сидимо, то нехай.

За хвилину офіціант приносить дві чашки. Я беру одну — тримаю її однією рукою, іншою притримую доньку. Хочеться виглядати спокійною. Але пальці тремтять, і знову захоплює хвилювання.

Арсен мовчить. Просто дивиться. Так, ніби хоче порівняти уявлення з реальністю. Так, ніби не знає, з чого почати.

— Не думала, що ти колись з’явишся, — кажу першою.

— А я не думав, що знайду тебе саме тут. З нею.