Розділ 5

Я беру відпустку. Офіційно — втомився, вигорів, треба відновитися. Неофіційно — більше не можу сидіти на місці. Все всередині рветься з ланцюга, хоче дій, хоче відповідей. Тому їду.

Місто зустрічає мене сонячним вечором — лагідне світло ковзає по вікнах новобудов, відблискує на капотах машин, лоскоче очі. Я трохи хвилююся, але ховаю це за втомою. Роблю глибокий вдих. Це її місто.

Рієлторка — молода, ділова, трохи метушлива. Ім’я не запам’ятовую, я не за цим тут.

— Ось ключі. Смарт-замок, код я вам скину на вайбер. Ось тут сигналізація. Гаряча вода, опалення, кондиціонер — все є. Швидкий інтернет, ви ж казали, це важливо.

Киваю.

— Дуже. Дякую.

Вона ще кілька хвилин розповідає про кав’ярні поблизу, маркет на розі, зупинку транспорту. Я слухаю впіввуха. В голові тільки одне: я вже тут.

Квартира — бізнес-клас, новенька. Прямісінько в центрі. Світло-сірі стіни, велике вікно у вітальні, з якого видно сквер. Кухня студійного типу, усе блищить. Є кавомашина, навіть тостер і набір красивих келихів. Можна жити одразу. Можна шукати.

Я кидаю сумку в передпокої, скидаю куртку. Тіло гуде від дороги. Йду в душ — вода тепла, сильна, мов стіна, змиває втому з м’язів.

Коли виходжу — наче інша людина. Вдихаю глибше. Не таке вже й чуже це місто. Тут дихається. Тут вона.

Заливаю воду в кавомашину. Вмощуюся за стіл, відкриваю ноут. Екран світиться білим — ще чистим, ще порожнім. В голові крутяться запитання.

Де шукати? З чого почати?

І раптом — спалах. В пам’яті виринає день, коли все покотилося. Коли вона зникла. Вона тоді сказала, що мусить повернутися, бо сестра в лікарні. Молодша сестра.

Я напружуюсь. Її ім’я... було незвичним. Рідкісним. 

Соломія? Ні. Софія? Теж ні. Серафима?

Ні, не те.

Я зиркаю на екран. Порожній пошук. У скронях пульсує.

І тут — з вулиці, крізь прочинене вікно, проривається гучна музика. Я майже сіпаюсь. Хто вмикає так голосно? Думки збиваються. Дратуюсь… Здавалося б ось-ось впіймаю, зачеплюсь за щось… Серафима… 

Мелодія лине з машини під будинком. Бас б’є в груди, слова — прямо в голову. 

― "Стефанія, мамо, мамо, Стефанія…" ― волає пісня… під гуркіт мотора. Стихає вдалині.

Я завмираю.

― Стефанія, мамо… ― повторюю, як заворожений.

Стефанія! Її сестра. Точно. Її звали Стефанія.

Я навіть тоді подумав, яке гарне незвичне ім’я.

Серце б’ється швидше. В пальцях з’являється напруга, у спині — криж. Ось вона, зачіпка. Є!

Пальці летять по клавіатурі: Стефанія Хмельницька область. 

Нічого.

Заходжу в усі відомі соцмережі. Вводжу, звужую пошук до міста, вбиваю приблизний вік. Ім’я рідкісне. Прізвище може й не знадобитись. 

Але жодної Стефанії так і не знаходжу. Нема… 

Повертаюсь до пошуковика. Знову вводжу ім’я. Додаю: гімназія, школа, новини. раптом так. Надії мало. Але все ж…

І небо мені нарешті усміхається. 

Невелике оголошення на сторінці місцевої гімназії у фейсбуці. Переможниця обласного шахового турніру серед підлітків. Фото прикріплено. Дівчинка років десяти-одинадцяти. Русяве, пишне волосся, великі очі.

Вона як Ліда. Така ж тонка, серйозна. Я не знаю, як описати — але точно знаю: це її сестра.

Я замираю. Вже не дихаю.

Знаходжу прізвище — Стефанія Медведко.

Мурашки по спині. Тепер у мене є зачіпка. Реальна. Вперше за стільки часу.

Ліда Медведко?

Мабуть.

Я відкриваю нову вкладку. Вводжу — повільно, зосереджено: Ліда Медведко. І натискаю Enter.

Пошук крутиться. Завантажується повільно, наче сам світ затамував подих разом зі мною.

Результати з’являються один за одним. Але — нічого. Жодного профілю. Жодної згадки. Лише якісь випадкові люди з таким ім’ям у інших містах, в інших реальностях.

Вона зникла. Наче стерла себе з інтернету.

Сиджу, розгублено дивлячись у світлий екран. Перевіряю ще раз. Додаю «Хмельницька», «гімназія», «соцмережі». Скрізь тиша. Тільки глухе відлуння чужих сторінок.

Потім ще раз. І ще. По-іншому: Лідія Медведко. Може, повне ім’я. А раптом вона під прізвищем чоловіка, якщо змінювала? Тепер вже шукаю саму Стефанію. Раптом серед її друзів знайду Ліду. Але все марно. Дівчинки теж немає. В таке важко повірити ― щоб підліток не користувався соцмережами. Але тут зовсім нічого. Нічогісінько.

Мене осяває. Вона, дійсно, не хоче, щоб її знайшли.

І чомусь це не відлякує. Навпаки.

Це означає, що я на правильному шляху. 

У грудях щось стискається. Відчуття — наче стоїш під дощем без парасолі. Наче небо нависло низько-низько й тисне просто на легені.

Відкидаюсь на спинку стільця, розтираю скроні. У голові гуде, мов у вулику. Але поміж шумом прорізається думка — ясна й тверда:

У мене є зачіпка — Стефанія. Її школа, її гімназія. Якщо Ліда живе з сестрою, якщо залишилась десь неподалік — це мій шанс.

Завтра зранку я поїду туди. Можливо, когось побачу. Можливо, почую знайоме ім’я. Можливо… зустріну її.

Швидко переглядаю карту. Доведеться їхати в інший район міста, але загалом дорога займе не більше десяти хвилин, навіть із заторами. І це вже схоже на реальний план. Не ефемерні думки, не мрії — а конкретний крок. Ще одна сходинка на шляху до правди. 

Втома давить на плечі, але щось інше — глибше, впертіше — не дає мені заплющити очі.

Закриваю ноутбук. Кухня потопає у напівтемряві. Лише індикатор на кавомашині блимає крихітним вогником. Наливаю собі ще чашку кави — вже холодної, але зараз це не має значення.

Повертаюсь до вікна й дивлюся на місто — таке несхоже на Київ. Тут менше вогнів, менше руху. Наче світ приглушений, без гулу машин і миготіння реклам. Повітря здається густішим, застиглим, ніби щось боїться потривожити тишу. 

Місто поволі засинає, унизу блимають фари, ліхтарі. Небо темніє, у вікнах будинків одна за одною спалахують жовті плями світла. За якимось із них можуть бути Ліда і... моя донька.