Розділ 4

Арсен Левицький

Клініка майже не змінилася. Ті самі білі стіни, той самий стерильний запах — щось між спиртом і дорогим милом. Ресепшн усе такий самий — біло-сірий, глухий. Мов і не минуло два з половиною роки.

Я зупиняюсь на кілька секунд перед стійкою. Жінка в окулярах підводить погляд і ледь помітно знічується, ніби впізнає.

— Добрий день. Мене звати Арсен Левицький. Колись ми з дружиною проходили у вас програму ЕКЗ — з сурогатним материнством. Мені потрібно поговорити з кимось із керівництва. Бажано — з куратором нашого протоколу. Якщо вона тут іще працює, її звали Олена Чайка.

Жінка за стійкою клацає по клавіатурі. Погляд стає зосередженим, майже автоматичним.

— Пані Олена Чайка справді досі працює. Зараз перевірю, чи вона на місці. 

Затихає на кілька секунд. Супиться. 

— Так… У вашому досьє вказано партнерку — пані Маргариту Левицьку. Справу знайдено. Я передам запит до адміністрації.

— Це терміново, — додаю рівним тоном. — Питання особисте. І дуже важливе.

Вона киває і показує на зону очікування. Жодних зайвих емоцій, наче робот. Звично ввічлива — і все. 

Сідаю. Спина напружена, руки стиснуті в кулаки. Не можна нервувати. Треба зібратись. Але щось уже гуде під ребрами — знайоме роздратування, змішане з передчуттям.

Сканую поглядом інтер’єр. Все, як колись. Пластикова ваза з ліліями, яку пам’ятаю ще з першого візиту, досі стоїть біля вікна. Та сама сіра софа. Немов час тут законсервували. Але запах інший. Лаванда. Холодна, стерильна...

Нарешті мене запрошують. Двері вже відчинені. Усередині — кабінет, який колись здавався місцем надії. Тепер — просто кімната.

Олена Чайка сидить за столом. Акуратна, сувора. Так, як і запам’яталась. Ця суворість і сухість тоді підкупила. Сподобалось, що все розкладала по суті, а не лила у вуха ванільні соплі. Очі підводить лише тоді, коли я підходжу. Не схоже, що впізнала. І правильно. Минуло кілька років. Змінився. Став іншим. Із середини.

— Доброго дня, — кажу. — Арсен Левицький. У вас я проходив програму ЕКЗ кілька років тому.

— Левицький... — Вона нахиляє голову, уважно вдивляючись. Очі звужуються. Вона сканує, як це роблять досвідчені фахівці, коли намагаються зв’язати обличчя з даними в архіві. — Так, пам’ятаю цю справу. Присідайте, будь ласка.

Киваю й опускаюсь у крісло навпроти. Вона залишається прямою, мов лінійка.

— Арсене. Ви виглядаєте… не зовсім спокійно. Що вас знову привело у клініку? 

— Я хочу знати правду. Повну. ― якомога спокійніше промовляю. ― Що сталося з ембріонами? Хто була сурогатною матір’ю? І… що пішло не так?

Вона трохи хитає головою, потім нахиляється до монітора, клацає мишкою, шукає щось у файлах. 

— За нашими даними… — ковзає очима по рядках на екрані. — Вагітність справді настала. На шостому тижні — стабільні показники. Але на сьомому — серцебиття зникло. Медики підтвердили завмерлу вагітність. Сталося мимовільне переривання. Це все задокументовано. Ви тоді… разом із партнеркою відмовилися від повторної спроби. Усе було зафіксовано й оформлено згідно з протоколом. Вам тоді надіслали повний звіт.

— Я знаю, що звіт був. Але я хочу побачити його ще раз. І все, що є в справі. Паперову версію. Увесь пакет. Підтвердження. Протоколи УЗД, лабораторні аналізи, підписи. Я хочу переконатись.

Кажу твердо. Пальці знову зводяться в кулак. Бо щось тут не сходиться. Бо щось не дає спати останні кілька тижнів.

— Ви маєте на це право. — Голос її не змінюється, але обличчя трохи стискається. Розуміє, що це серйозно. — Я зараз принесу все, що можу.

Виходить.

Кабінет знову поринає в тишу. Хвилина. Дві. 

Погляд ковзає по полицях, по акуратних стосах паперів, по стіні з сертифікатами. 

Двері відкриваються за кілька хвилин. Вона повертається з текою в руках. Сіра, товста — як шмат минулого, який я, чорт забирай, не просив повертати. На обкладинці — дурнуватий напис: «Життя починається з вибору».

Розгортаю документи. Пальці ковзають по краю аркушів. Холодний піт виступає між лопатками.

Чіткий графік. Є підтвердження імплантації. Є перші показники ХГЛ. УЗД на шостому тижні: серцебиття є. А далі...

«Відсутність серцебиття на сьомому тижні. Завмерла вагітність. Амбулаторне лікування. Пацієнтка припинила комунікацію після втрати».

— Але тут не вказано імені сурогатної матері…

— Арсене, — її голос стає трохи жорсткішим. — Я не можу вам назвати її ім’я. Це конфіденційна інформація. Контрактно захищена.

— Але ви пам’ятаєте, хто вона?

— Так. — Її пальці нервово крутять в руках ручку. — Вона була молодою. Тихою. З відповідальним підходом. Як і має бути. Але після втрати… зникла. Змучена, розчавлена. Не відповідала на дзвінки, листи. І мала на це право.

— Якщо... якщо раптом вагітність не перервалася?

— Це неможливо, — ріже вона. — Ми маємо офіційне УЗД, результати аналізів, акт про стан здоров’я, підписаний лікарем. Ніхто б не зумів приховати повноцінну вагітність у межах програми. Вона велася під контролем. Повірте, я перевіряла кожен крок.

Я мовчу. Але всередині все стискається. Сумнів свердлить під черепом. Шепоче, гарчить: щось тут не так.

— Ви сказали, що вона зникла? Не з’являлась більше ніде?

— Не мала обов’язку. Не хотіла. І, думаю, — не змогла. Це була її межа.

Я киваю. Встаю. Теку залишаю на столі. Хочеться грюкнути дверима. Але не грюкаю. Стримуюсь. Ледь.

Вона мовчки проводить мене до дверей.

Виходжу з клініки з порожніми руками. Але в голові — ще важче, ніж було.

І ніяк не можу позбутись одного образу.

Маленька дівчинка з темними очима, що сміється до болю знайомим сміхом.

Якщо вагітність завмерла… То чому вона… є? 

Сиджу в машині на стоянці вже, мабуть, із пів години. Не заводжу двигун, не рушаю. Тримаю в руках фотографію. Зроблена випадково — колись у клініці, в коридорі.