Розділ 3

Ліда

Стефу я бачу ще здалеку — в натовпі дітей, що виходять з вагона. Вона, як завжди, виділяється. Не тому, що найвища чи найголосніша. Просто в ній є щось… особливе. Чи це мені так здається, бо вона моя… моя молодша сестричка. Майже, як донька.

Це я до неї вставала ночами й годувала з пляшечки, я міняла підгузки, колихала, учила. її перше слово ― моє ім’я… Лі… Я стала їй мамою, хоч сама на той час була дитиною, яка ще не закінчила школу. Їй, Ількові, Веронічці, Тимошці… Але все ж найбільше Стефі…

Її очі уважно шукають мене, поки не знаходять. І тоді вона — усміхається. Без тіні сумніву. Без запитань. Просто — щиро. Я махаю рукою. Й вона кидається до мене крізь юрбу рюкзаків, валіз і ще сонних школярів.

— Лі! — кричить, навіть не стримуючись. Перечіпається через чиюсь сумку, ледь не спорює носом асфальт, чудом лишається на ногах. І через наступну під шоковані погляди натовпу хвацько перестрибує.

— Обережно, — гукаю, але вона вже летить в обійми.

Коли її руки обвивають мене, щось усередині нарешті трохи стихає. 

— Я скучила, Лі, — бурмоче мені в плече. 

— Я теж, мала. Дуже скучила.

Ми стоїмо так кілька секунд. Потім вона озирається. 

— А де Лія? — питає тихо, майже пошепки. 

 — Спить. Ми зранку встали, але вона потім знову заснула. Я не хотіла будити. 

Стефа киває. І на мить на її обличчі з’являється щось доросле.

Я беру її речі. Закидую в багажник, а за кілька хвилин уже виїжджаємо з міста. Сонце підіймається вище і я опускаю козирок, щоб не било в очі. Лія спокійно сопе на задньому сидінні. Стефа — вже розговорилась.

— І уяви, Лі, ми стояли прямо перед Лаврою! А тоді наша вчителька — та, що з фізики, пам’ятаєш? — мало не втратила нас усіх, бо група розтягнулась так, що ми загубились. Добре, що я з дівчатами трималась! А ще — ти б бачила той парк! Такий зелений! І там білки! І вони їдять з рук!

Стефа говорить без упину, вся світиться від вражень. Очі блищать, голос тремтить від збудження. Маленький рюкзачок лежить біля ніг, а сама вона, напівобернувшись на пасажирському сидінні, махає руками, щось показує, наче все ще там — у Києві, на екскурсії, в тому гомінкому, великому місті.

Я киваю, усміхаюся. Слухаю її щиро. Але десь усередині — стискається. Бо Київ — це не просто столиця. Для мене — це початок кінця. Там усе зламалося.

— Так міцно спить? — раптом питає Стефа, киваючи назад. 

— Ага, — відповідаю.

У дитячому кріслі Лія тихенько сопе. Волосся, трохи злипле, спадає їй на лоб. В машині спекотно, але не наважуюсь відкрити вікно ― не хочеться дихати курявою, яку розганяють машини. Маленька ручка тримає плюшевого зайця. 

— Вона така мила, — шепоче Стефа. — Скучила за нею.

― Вона за тобою теж… ― посміхаюсь.

Я переводжу погляд на дорогу. Старенький матіз, яскраво-жовтий, гудить щось собі під ніс. Коробка передач час від часу хрустить, але машина їде. Механіка. Колись боялась за кермо сідати, а тепер — і Лію по справах завезу, і Стефу зустріну, і в Тернопіль махну, якщо Іллі щось буде треба.

— Знаєш, я трохи боялась, — каже Стефа тихо. — Що ти мене не зустрінеш. Що забудеш. 

— Ніколи, — кажу. — Навіть коли світ валиться — я тебе завжди зустріну. 

— А світ зараз валиться? — її голос стає тихішим. 

Я мовчу. От чого діти інколи такі проникливі. 

— Просто запитала, — додає вона поспіхом. 

— Трохи хитається, — кажу врешті. — Але ми з тобою вміємо триматись, правда? 

— Правда, — шепоче Стефа.

На кілька секунд у машині западає тиша. Тільки двигун бурчить і шини шелестять по дорозі. Я поглядаю в дзеркало. Лія спить. Її риси — ніжні, але… щось у них є. Щось, що знову стискає серце. Бо там — відповідь. І мені більше не сховатись.

Попереду — наше приміське селище, уже видно знак. Маленьке, затишне. Кілька вуличок. Будинки, в яких усі одне одного знають. І там — наш дім. Невеличкий, старенький, але справжній. З щемким запахом домашніх пиріжків і вапняної побілки.

А Київ пах кавою і втомою. Він тоді саме так мені здався — сірий, мовчазний, із похмурими, заклопотаними людьми на зупинках і переповненим метро. Я жила на знімній квартирі, неподалік від клініки. Умови були непогані. Ванна кімната, світла спальня, кухня — усе, що треба. Але там було самотньо. Я не мала права нікуди їздити — перші дні після підсаджування ембріонів. Лікарка сказала: «спокій, тепло, мінімум стресу».

Звучало це як знущання, бо я вже тоді трохи здригалася від власних думок. Чи приживеться? Чи витримає тіло? Але найбільше від страху ― раптом моя брехня виповзе назовні. 

***

У коридорі тепло, запах антисептика змішується з чимось новим — ніби свіжою фарбою. Стіни біло-зелені, холодні, стерильні. Сиджу на пластиковому стільчику, пальці зчеплені, ноги ватяні. Ще хвилина — і встану й утечу. Не зможу.

У долоні — документи. Ксерокопії. Мій ID, витяг про місце реєстрації. І свідоцтво про народження. Стефине. І мамине ім’я в ньому. Її паспорт лишився вдома. Я не наважилась ще й його узяти. Ніхто не повірить, що мені сорок. Бо вже й так усе, як по лезу. Я не показуватиму, якщо не попросять. Просто віддам свідоцтво. Вони подивляться ім’я — імені ж досить, правда?

Ліда. Прізвище те саме. По батькові — вже не те. Василівна. А я — Володимирівна. Рік народження? Мама на шістнадцять років старша. Але може не звернуть уваги на той рік у свідоцтві. Головне ім’я й прізвище, чи не так?

Боже, як це завжди дратувало… Що мене теж звати Ліда. Так само, як і її. Прикра помилка ― і наче особистість стерли. 

Мама народила мене в шістнадцять, а батько… був настільки п’яний, коли реєстрував, що не второпав, чого від нього хоче реєстраторка. І, замість записати нове ім’я, просто назвав мамине. «Ліда!» Так мене й записали — “Ліду Лідівну”, як у якійсь поганій сімейній хроніці. Я довго гнівалась. Соромилась. Навіть мріяла змінити. А тепер... тепер це — мій квиток. Моя фора в цій небезпечній грі. Хто б подумав — батькова пиятика колись стане моїм захистом.