Розділ 2

Арсен Левицький

Я не встигаю нічого сказати. Лише стою. Дивлюсь.

Ліда. Без сумніву — вона.

Думав, за два роки її обличчя стерлося, змазалося, розчинилося серед інших. Я ж так глибоко заштовхував його у підсвідомість, що часом ловив себе на думці: а раптом усе це наснилося? Ні Ліди, ні вагітності. Ні болю після.

Але це — вона. Світле, колись туго заплетене в косу волосся, що спадало нижче пояса, тепер пишною темною хвилею падає до плечей. З очей зник наївний блиск. Погляд — стриманий, колючий, як у звіра, який вже знає: сюрпризів у цьому світі краще не чекати.

Та це все одно вона. І вона тікає. Притискає до грудей дівчинку — маленьку, з каштановими пухнастими, мов хмаринка довкола личка, кучериками, такого ж відтінку, як у неї. Поспішає сховатися між людських спин. Швидко, але обережно. Не біжить — тримає дитину. Та все одно — ніби їй треба встигнути. Поки я не рушив. Поки ще мовчу.

Я не вірю в дива. Але ця дитина… Вона так схожа на мене... і на Марго. На ту, яку ми втратили. На ту, що так і не змогла закріпитися в матці сурогатної матері.

Не бачу перехожих. Не чую машин. Бачу тільки її — білу курточку доньки, дрібні пальчики, що тягнуться до мене, усмішку, очі... мої очі. І все сильніше переконуюсь: у світу дивне почуття гумору.

Ноги гудуть, як після марафону. Руки в кишенях. Пальці тремтять. Чую пульс — у горлі, в скронях, десь під ребрами. Я бачив її обличчя. Таке не підробиш. Це не випадковість. Це — дзеркало. Це — моя донька.

Але ж таке неможливо. Вона не мала народитися.

Я хапаюсь за цю думку, як за єдину реальність. Й вона тріскає в голові, як тонке скло. Бо я бачив усе. Результат УЗД. Підпис лікаря. Висновок: викидень на ранньому терміні. Довідку про огляд. І ті слова — мов штамп: таке трапляється. Особливо після штучного запліднення. Мовляв, треба спробувати ще. І ще. Вона ж попереджала, що шанс мізерний.

Але Марго плакала. Я сам підписував документи. Все було офіційно.

Проте ця дитина — не привид. Не марево. Вона реальна. Сміється. Біжить. Обіймає жінку, в яку я майже закохався. А потім — зненавидів. Так само сильно.

Може, це збіг. Може, я просто хочу бачити в її дитині свою. Може, я теж з’їхав з глузду. Просто повільніше, ніж Марго. День за днем, непомітно.

Біль повертається. Гострий, як ніж. Я пам’ятаю її голос у слухавці. Шепіт. Просила поговорити. А я сказав: зникни.

Бо довірився документам. Довірився словам дружини.

А кому мав вірити? Дівчині, яку знав місяць? Чи жінці, з якою прожив п’ятнадцять років? Яка хотіла цю дитину — фанатично. Як і я. І лікарям відомої клініки, які дорожать репутацією, яким не було сенсу обманювати. Бо це ж абсурд. 

Усе свідчило проти Ліди. Її зникнення — раптове, без попередження. Хоч не мала права. Ми мали бути разом на тому УЗД. Вперше почути серцебиття нашої дитини. Але вона прийшла сама, поквапом, таємно. І відразу ж дременула на вокзал…  

Ті слова лікарки стали для Марго ударом. Точкою неповернення.

Рвучко зриваюся з місця. Я маю все з'ясувати. Просто зараз! Біжу. Просто вперед. Через людей. Через плутанину в голові. Я бачу її спину. Світлу курточку дитини, що смикається в Ліди на руках. Ще трохи — і наздожену. Ще кілька кроків…

Але раптом — світлофор. Потік машин розтинає вулицю, як ножем. Я зупиняюсь різко, майже врізаючись у бар’єр. Серце лупить в грудях так, що в горлі пересихає.

Завмираю, мов прибитий. А вони зникають у натовпі — Ліда і дівчинка. І в мені вже щось кипить. Певно, рішучість. Бо, як я вже казав, у долі дивне почуття гумору…

Я приїхав у відрядження. Лекції. Місцевий пед. Запросили на конференцію, і я, дурень, подумав — чому б і ні? Провітритись. Змінити картинку. Подивитися, як живе провінція, поки столиця задихається в амбіціях і компромісах.

А тепер стою на пішохідному переході в чужому місті — і раптом усе, що здавалося чужим, набуло сенсу.

Я знайду її. І дізнаюсь правду. Навіть якщо доведеться перевернути все це містечко догори дриґом.

***

Клініка виглядає, як стерильна копія готельного лобі — все біле, зручне, без жодного натяку на щось людське. Пахне лавандою й хлоркою. Дружина сидить поруч, напружена, мов струна. Переглядає якісь медичні документи, зрідка зиркає на годинник.

— Вона має бути з хвилини на хвилину, — каже лікарка. Молода, ділова, з тих, хто не дозволяє собі усмішок без крайньої потреби.

Я киваю. Що ще лишається? Ми вже пройшли все — гормональні терапії, ЕКЗ, сльози, мовчання, надію. Цей крок — останній.

Коли вона заходить, я помічаю її одразу. Невисока. Худенька. В простих джинсах і светрі, який більше пасує старшокласниці, ніж дорослій жінці. Але найбільше — волосся. Ні, не просто довге. Абсурдно довге. Розпущене, хвилями спадає майже до колін. Я не відразу розумію, чому це так чіпляє — мабуть, тому що воно живе. Без штучного блиску, без фарби. Просто світло-русяве, трохи хвилясте, тепле. Немов щось з дитинства — з безпечного місця, де ще нічого не болить.

— Це Лідія, — каже лікарка.

Вона зупиняється біля дверей, трохи розгублена. Опускає очі, усміхається кутиками губ.

— Добрий день.

Голос тихий, чистий, з ледь вловним західноукраїнським акцентом. І в цю мить мені раптом спадає на думку, що вона зовсім не схожа на сурогатну матір. Більше — на дівчину з ікони. Світла. Ніжна. Немов недоторкана. І від цієї думки мені стає ніяково.

Я тисну їй руку. Її долоня — холодна, тонка. Вона не дивиться просто в очі. Але потім — один короткий погляд. Несміливий, майже дитячий. І щось у ньому… щось хапає зненацька. Не інтерес. Не бажання. Просто — спокій.

Спокій, якого мені давно бракує.

— Присядемо? — пропонує дружина, натягнуто усміхаючись.

Весь цей час вона мовчить. Оцінює. І я розумію її. Це важко — довірити свою мрію абсолютно чужій жінці. Але Ліда говорить спокійно, чітко, без жодної нотки штучності. Жодної претензії, жодного лукавства.