Розділ 1

Ліда

Сонце припікає в саме тім’ячко, щоки горять. Я знімаю джинсову куртку і чіпляю її на ручку коляски. Лія, як завжди, не хоче сидіти — тупцяє поряд, тримаючись однією рукою за мене, а другою тицяє пальчиком в усе, що блимає, крутиться або шелестить.

Пакунок з яблуками не влазить у кошик під возиком. Притискаю його плечем, балансуючи, ковзаю по гладенькій плитці, ледь не падаю. Позаду хтось бурчить, мовляв, швидше вже. Але я звикла. За два роки — звикаєш. До поглядів, до втоми, до того, що завжди тримаєш баланс — між дитиною, собою і світом. І все ж — чому цей пандус завжди такий слизький? Невже так складно подумати про мам?

Хочу взяти кави з собою. Й просто піти з Лією на дитячий майданчик, де вона щодня зупиняється біля гойдалки так, ніби бачить її вперше.

— Мамо, ма! — шепоче вона, показуючи на голуба.

— Так, це пташка. Голуб, бачиш?

Я усміхаюсь. У кожній її рисі — його обличчя. Очі. Ямка біля губ, коли сміється. Цілий маленький світ, який щодня нагадує мені про те, що було. Про помилку, про щастя, якого мені не судилося. Про кохання, яке я не мала права відчути.

Відганяю думки. Грубо, як мух. Не сьогодні.

— Візьмемо каву, люба?

Але вона раптом розтискає пальчики. Її ручка вислизає з моєї, і я відчуваю, як усе навколо зупиняється. А моя маленька донька кидається за голубом, розпростерши маленькі рученята, наче хоче обійняти цілий світ.

— Лія! — кличу, і серце стискається від паніки.

Кидаюсь за нею, не думаючи. Коляска, сумки — усе лишається позаду. Лія сміється, дзвінко, з тим захопленням, що доступне лише дітям. Біжить у натовп. Така маленька, що її з легкістю можуть затоптати, штовхнути, завдати болю... І я нічого не встигаю. Лише страх, такий сильний, що ниє у скронях і обпікає шкіру.

— Лія! — кричу. Голос зривається, серце калатає в горлі.

Її біла курточка миготить поміж людей. І раптом вона зупиняється. Точніше — врізається в чиюсь ногу.

Я підбігаю, хапаю доньку на руки, притискаю до грудей. Вона сміється, щічки палають, вона зовсім не розуміє, чому я тремчу.

— Лія… — шепочу, притуляючись губами до її волосся. — Як же ти мене налякала…

Підіймаю очі — машинально, у сліпій, нав’язливій надії, що це лише привид минулого. Але той, у кого вона врізалась — стоїть. Невідступно. І дивиться просто на мене.

Я завмираю.

Це не може бути правдою. Настільки неймовірно, настільки нереально, що мозок відмовляється вірити. Напевно, мені здалося. Це сон. Марево зі спогадів, яке виринуло з підсвідомості в найменш очікувану мить.

Але він не зникає. 

Ні… не здалося. 

Стоїть просто переді мною. Живий. Справжній. Близький настільки, що я відчуваю запах його парфумів — знайомий, гострий, тривожний. Тепло тіла. М’якість тканини його футболки, до якої так хотілося притулитися, колись.

Я більше нічого не бачу. Ні людей, ні вулиці. Навіть небо вицвіло, стерлося до білого.

Тільки він. Його очі — темні, глибокі, мов провалля, у якому я колись загубила себе. І та сама стриманість у погляді. Мовчання, що завжди важило більше за слова. Печаль, яку він носив у собі, як інші носять шрами. Лише тепер вона стала глибшою. Чіткішою. Він — інакший. І водночас усе такий самий.

Кращий.

Лія в мене на руках тягнеться до нього, сміється — щиро, з розмахом, по-дитячому. І в її сміху — його голос. У кожній її рисі — він. У цих пальчиках, у виразі обличчя, у згині брів. Кожна дрібниця — мов копія.

Мене наче обливають крижаною водою.

Він теж дивиться на неї. На мене. Знову на неї. І усе розуміє.

Серце бринить десь у грудях, мов туго натягнута струна. Два роки я жила в страху, що він колись раптом з’явиться і забере її. Він має на це право. Бо я — лише сурогатна матір. Матір, яка мала зникнути після пологів.

А тепер ми стоїмо один перед одним. І я не знаю, що скажу. Чи взагалі зможу щось сказати.

Лія, мовчки обіймає мене за шию, її щока притискається до моєї. Вона нічого не розуміє. А я — розумію надто багато.

Розвертаюсь, не сказавши нічого. Розправляю плечі, хоч погляд темних очей свердлить між лопатками розпаленим залізом.

— Лідо…

Його голос — теплий, трохи хрипкий, як і колись. Я завжди любила цей тембр. Він був мов кава з корицею — гіркуватий, пряний, але залишав по собі теплий посмак.

Серце зупиняється. Я майже зрадницьки повертаю голову. Майже. Але стримуюсь.

— Перепрошую, ви, здається, помилилися, — кажу рівно, не зупиняючись. Минаю його, мов звичайного перехожого, і відчуваю на лопатках — погляд. Пильний. Гарячий. Надто знайомий.

Лія сіпається в мене на руках, тягнеться до нього. Маленькі пальчики обіймають повітря. Вона щось белькоче, як завжди, коли хоче показати, що їй цікаво. Її очі сяють. Так, як сяяли його.

Я притискаю її міцніше й пришвидшую крок.

Що він тут робить?

Це маленьке провінційне містечко — не його територія. Він же живе в Києві. Вони обоє. У них інше життя, інші вулиці, інші майданчики.

І я вірила, що ми ніколи не перетнемось. Що доля залишить нас на протилежних берегах.

— Лідо! — голос звучить гучніше, ближче.

Я стискаю зуби, не обертаюсь. Підходжу до коляски, обережно саджаю Лію. Пальці тремтять, коли застібаю ремінець безпеки. Донька пускає легкий протяжний звук невдоволення — їй хочеться ще побігати, вона не розуміє, чому я така тиха, така скута.

Світлофор блимає зеленим. Я кидаю погляд — лишається кілька секунд.

Встигаю.

Намертво хапаюсь за ручку візочка, штовхаю вперед. Серце калатає. Ноги ватяні.

Тільки б перейти.

Бруківка під ногами, розпечена від сонця ручка дитячого візка в моїй долоні. Рух. Потік життя. І я намагаюся влитись у нього, не оглядатися.

Але коли переходжу на інший бік, не витримую.

Обертаюсь.

Він стоїть на тій стороні. Між нами — потік машин. Гудять, блимають, поспішають.