Пролог

Стефа нарешті розплющує очі. Бліда, мов папір, зі змученим поглядом — але в очах проблиск свідомості, не затуманеної ліками і болем. І цього достатньо, щоб мені перехопило подих. Я миттю нахиляюся до неї, торкаюся руки.

— Стефо? Чуєш мене? Це я, Ліда.

Вона кліпає повіками, губи тремтять. Потім хрипко, майже нечутно:

— Боляче...

— Знаю, крихітко. Це після операції. Але тепер ти в безпеці. Я з тобою.

Очі її злипаються, та вона крізь силу шепоче:

— Ти... приїхала?

Моє серце стискається.

— Звісно, мала. Ніколи б тебе не лишила...

Маленька долонька ледь помітно стискає мою. Мовчимо. Просто сиджу поруч, тримаю її за руку й слухаю, як рівно й глибоко дихає. Ні про що не шкодую. Як я могла залишити її в цю мить? Як могла вчинити, як наші батьки?

Злість на них — стара, глуха, давно приручена — за останні дні виросла до краю. Бо саме їхня байдужість могла коштувати Стефі життя. Вона знепритомніла просто в школі, коли біль став нестерпним. Батьки, як завжди, були десь у запої, не брали слухавку. Добре, що у вчителів був мій номер. І ще краще — що в мене був нотаріальний дозвіл давати згоду на медичні втручання. Інакше лікарі не мали б права її оперувати.

Я виїхала одразу, навіть речей не зібрала. Головне — встигнути. Стефа ледве дотягла до операції: запущений апендицит, ускладнення. Перед поїздкою ще встигла зробити УЗД — серце калатало, наче скажене, але, на щастя, з малюком усе гаразд. Лікарка дозволила дорогу. Я подякувала й побігла. Не вагалася ні хвилини. Тепер Стефа тут. І я поруч.

Стефа раптом зітхає й трохи морщиться. Її пальчики сіпаються в моїй долоні.

— Ти ж зі мною залишишся? — шепоче сонно, ледве розтуляючи повіки.

— Звісно, залишуся, — нахиляюся до неї, торкаюся чола. — Я нікуди. Ти ж моя дівчинка.

Вона посміхається, зовсім ледь, і знову засинає.

Я вдивляюся в її бліде обличчя, у розтріпане волосся, що злиплося від поту. Прибираю з чола сплутану гривку. Й здригаюсь від несподіванки, вібрація в кишені примушує злякано завмерти. 

Серце робить удар, другий — і починає калатати так, ніби хтось кулаком гатить зсередини. Ніби здогадалося раніше за мене, хто це.

Не дістаю одразу. Навпаки — закриваю очі, як дитина, яка думає, що світ зникне, якщо вона його не бачить.

Бо знаю. Це — він. І мені треба все пояснити…

Руки стають вологими. Усередині — безглузде поєднання тривоги й… радості. Тихої, забороненої. Серце не слухається. Мозок кричить: не смій, не відповідай. А душа стискається в грудку — хочеться хоч слова, хоч подиху з того боку дроту.

Я опускаю погляд на Стефу. Вона знову спить. Така беззахисна. Така моя. А я — така неправильна.

Дістаю телефон. Екран світиться ім’ям, від якого моє серце б’ється швидше. Але не мало б…

Натискаю зелений значок.

— Привіт… — тихо. Голос тремтить. — Вибач, що не попередила. Це було несподівано. Моя сестра… у неї був напад. Її забрали з уроків, вона знепритомніла просто в школі. Батьки, ти ж знаєш… Їх не могли знайти. Дзвонили мені. Я поїхала одразу. Але я зробила УЗД, все добре, з малюком усе гаразд. Лікарка дозволила. Я нічим не ризикувала. Я просто… мусила їхати. Вибач… що не попередила… бо ж мала… за контрактом…

На тому кінці мовчання. Чую лише подих. Глибокий. Важкий. І щось у ньому не так.

— Це… ти? — питаю ще раз, трохи голосніше.. Ця мовчанка збиває з пантелику… Напружує… Невже не зрозуміє, що я не мала вибору, сердиться… ― Арсен…

Нарешті лунає його голос. Знайомий, глибокий. Але не той. Без тепла. Без усмішки в інтонації, без тієї м’якої ніжності, що завжди змушувала моє серце танути.

Замість цього — холодна рівність. Натягнута, як струна.

— Лідо. Наш контракт розірвано.

Його слова падають, мов крижини у воду. Невже він робить це тільки тому, що не сказала. А як же дитина… як? Куди? Але не встигаю нічого сказати, як він добиває:

— Я знаю, що ти втратила дитину. У мене є копія останнього УЗД. Ти більше не вагітна. Але все ще береш з нас гроші.

Наче струм пронизує все тіло. Я різко зводжусь зі стільця, судомно вдихаю повітря — і ледь не падаю назад. Серце б’ється в грудях, мов зляканий птах у клітці. Усе навколо розмивається, стіни починають хитатися.

Виходжу в коридор, щоб не розбудити Стефу. Мені почулось… він не міг це сказати… Якась нісенітниця…

— Ні… Ні, це якась помилка! — голос тріщить, ламається, стає не моїм. — Я… я на обліку, у мене довідки, аналізи! УЗД показувало норму, усе було гаразд! Можливо… можливо, щось сплутали! Це не про мене! 

— Не плутай мене, — його голос ріже, як скло. — Не смій. Ти грала з нами, Лідо. Я довіряв тобі. Я співчував тобі… Повівся на невинне личко, на невинні очі… а ти… ти ж знала як це важливо для мене, для Марго. Навмисне шукала людей у відчаї, що схопляться за останню надію?

Хапаю повітря ротом, але воно не заходить. Горло стискає. Наче ковтаю воду, не вміючи плисти. Паніка. Образа. Біль. Безсилля.

— Послухай мене. Я не знаю, звідки ця довідка, я не розумію… Я нічого не підробляла! Я б ніколи… ніколи…

— Досить, — перебиває тихо. Так тихо, що біль проникає ще глибше. — Можливо, я щось відчував до тебе. Можливо, ти була для мене більше, ніж просто жінка, яка носить мою дитину. Але тепер — усе скінчено.

— Вона жива, — шепочу, ледь чутно. Сльози душать. — Дитина жива… Ти маєш мені повірити…

— Якби ти прийшла й сказала мені правду, пояснила, що тобі потрібні гроші — я б допоміг. Я б не залишив тебе. Але не так. Не обманом.

Я притискаю телефон до вуха сильніше, ніби це могло повернути його ближче, втримати від падіння в безодню.

— Я не обманювала… — голос зривається, обривається. Слів уже нема. Лиш відчай.

— Я не заберу в тебе нічого. Гроші залишаться. Не через тебе — через твою сестру, брата. Я знаю, що в тебе складна ситуація. Це єдине, що ще стримує мене.

Мовчанка. Глуха, безжальна. Між нами — прірва.