Глава 3

Тася різко прокинулася від світла, що пробивалося крізь штори. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зорієнтуватися. Серце ще калатало, ніби вона щойно пережила все заново: перші зустрічі, листування, жарти з Анею, хвилювання перед кінотеатром…

Вона вдихнула на повні груди й тихо розсміялася. Це був лише сон – яскравий спогад про початок їхньої історії.

– І що смішного зранку? – почувся різкий, трохи роздратований голос Артема. Він відвернувся до стіни, не дивлячись на неї.

Тася розгубилася.
– Та… мені наснилося, як ми познайомилися, – несміливо пояснила вона.

– Ну, сни й сни, – буркнув він. – Людям ще спати треба, а ти тут регочеш.

Його тон поранив більше, ніж слова. Вона хотіла щось відповісти, але промовчала, ковтаючи клубок у горлі. Замість тепла й підтримки вона відчула стіну байдужості.

Тася притихла, перевернулася на спину й дивилася у стелю. Усередині було дивне відчуття – ніби щось невидиме змінилося, але розум ще відмовлявся це прийняти.

Вона змусила себе усміхнутися, ніби нічого не сталося. Бо для неї це все ще був Артем – її коханий, її дім. Вона навіть не уявляла, що для нього ці ранки вже давно втратили колишню магію.
На кухні запах кави швидко розчинив нічні образи. Тася поклала дві чашки на стіл і спробувала зробити вигляд, що ранковий тон Артема її не зачепив.

Вона сіла навпроти й обережно сказала:
– Артем, я думала… може, час уже подумати серйозніше? Ну… коли ми станемо сім’єю?

Він відсунув чашку й подивився на неї так, ніби вона знову завела стару пісню.
– Тася, ми ж уже живемо разом. Що тобі ще треба?

– Мені треба знати, що ми – назавжди, – голос її затремтів. – Що це не просто «разом пожити», а справжнє майбутнє.

Артем важко зітхнув, відкинувшись на спинку стільця.
– Ти знову починаєш. Тобі мало того, що є? Мені зараз не до весіль і всієї цієї офіційщини.

– Але ми вже два роки разом! – емоційно відповіла Тася. – Хіба це не нормально, що я хочу впевненості?

Він різко піднявся й почав ходити по кухні.
– Нормально… Ненормально тільки те, що ти постійно мене цим душиш. Думаєш, від твоїх запитань я швидше захочу одружитися?

Слова його були, наче ножі. Тася відчула, як очі наповнюються слізьми, але вона мовчала. Вона знала: кожна така розмова закінчується холодною стіною між ними.

Їхні світи, які колись так легко поєднувалися, тепер розходилися в різні боки.

Тася сиділа з чашкою кави в руках і вперто переконувала себе, що це лише непорозуміння, що все можна виправити. Вона ще не знала: Артем уже давно перестав бачити в них майбутнє, яке так палко малювала в своїх мріях вона.
Коли двері за Артемом грюкнули – він пішов, аби «охолонути» після суперечки, – квартира потонула в тиші. Тася сиділа за кухонним столом, стискаючи холодну чашку, й відчувала, як серце б’ється нерівно, ніби втрачає ритм.

Вона підняла погляд на стелю й вдихнула глибоко, наче намагаючись заспокоїти хвилю, що накрила.

«Може, я справді занадто тисну на нього… Чоловіки ж не люблять, коли їх кваплять. Йому просто потрібен час. Він же сам казав, що любить мене… Хіба можна так легко забути все, що було між нами?»

Вона встала й почала механічно прибирати зі столу, переконуючи себе, що сварка – це звичайна дрібниця. У кожної пари таке буває.

«Все налагодиться. Треба просто бути терплячішою. Він повернеться, обійме мене, і ми знову будемо сміятися, як колись. Я не можу вірити, що наші почуття зникли. Ні. Ми просто втомилися. Це все через роботу, через проблеми. Ми ж сильні. Ми зможемо пройти й через це…»

Вона поставила чашки в мийку й притулилася до стільниці. Сльози самі виступили на очах, але Тася поспішно витерла їх долонею.

– Все буде добре, – прошепотіла вона сама собі, ніби заклинання. – Він мене любить. Просто зараз важкий період.

Але десь глибоко всередині лунала інша думка – тиха, як дзижчання комара, проте настирлива: «А якщо він уже не бачить у нас майбутнього?»

Тася силоміць відсунула цей голос убік. Вона не могла дозволити собі вірити у гірше. Не зараз.

Артем ішов швидкою ходою, з квітами в руках. Великий букет білих троянд майже закривав йому обличчя. У кишені тремтів телефон — Тася писала, запитуючи, коли він повернеться. Він навіть не відкрив повідомлення.

За кілька хвилин він побачив її. Вася чекала біля входу в ресторан, у легкій сукні кольору шампанського, з усмішкою, яка ніби обіцяла легкість і новизну.

– Це тобі, – сказав Артем, простягаючи букет.

– Який красень, – розсміялася вона, вдихаючи аромат квітів. – Не думала, що ти такий романтичний.

Він усміхнувся, хоча всередині відчував тільки дивну порожнечу. Для Васі він діставав те, чого давно не дарував Тасі: компліменти, увагу, щедрість. Їм було легко, бо в цій історії не було минулого – тільки гра в «початок».

Ресторан світився теплом, келихи з вином виблискували в світлі ламп. Артем слухав Васині історії, сміявся з її жартів і ловив себе на тому, що навіть не згадує про Тасю.

А зовсім поруч, на терасі з іншого боку вулиці, сидів Ваня. Він саме повертався з роботи й вирішив випити кави. Коли погляд випадково натрапив на знайоме обличчя Артема, він завмер.

Букет. Ресторан. Дівчина, яку він обіймав, зовсім не була Тасею.

Ваня відчув, як усередині все стислося. Першою думкою було подзвонити Тасі, розповісти все негайно. Але він зупинив себе. Уявив її обличчя, її довірливий погляд, те, як вона вірить у Артема… і не зміг.

«Ні. Ще рано. Вона повинна сама відчути правду. Я лише підтримаю, коли прийде час», – вирішив він.

Увечері він написав Тасі:
– «Привіт. Не хочеш прогулятися завтра ввечері? Просто свіже повітря, розмова, нічого зайвого».

Тася, ще ображена після ранкової сварки, але потребуючи тепла, погодилася майже одразу.
– «Добре. Було б приємно».

Ваня довго дивився на це повідомлення, і в його очах промайнуло щось, чого Тася ще не помічала: ніжність, змішана з болем.
Наступного вечора Тася прийшла на зустріч із Ванею. Вони неспішно гуляли вечірнім парком: ліхтарі кидали м’яке світло, навколо чулося цвірінькання пташок, а повітря було наповнене запахом липи.