Глава 2

Після зміни роботи Тася вирішила трохи прогулятися містом. Сонце ледве проглядало крізь хмари, і легкий вітер грайливо розвівав її волосся. Вона відчувала певне полегшення після напружених днів і вирішила заглянути у свій телефон, щоб перевірити повідомлення на новому акаунті.

Переглядаючи профілі тих, хто їй написав, Тася помічала одне і те ж: більшість хлопців ставили пошлі питання, намагаючись одразу перейти на тему, яка її зовсім не цікавила. Вона швидко гортала повідомлення і майже збиралася видалити акаунт, коли її увагу привернув один профіль.

– Цікаво… – тихо промовила Тася, зупиняючи палець на екрані.

Хлопець не почав із банального компліменту чи недоречного запитання. Натомість він писав прості, але приємні речі:
– «Привіт! Мені цікаво, чи дивишся ти аніме або якісь фільми?»

Тася усміхнулася. Це було так несподівано – замість натяків чи грубих жартів він запитав про її інтереси. Вона прокрутила його профіль: фото, короткий опис, захоплення, і все виглядало дуже щиро.

– Хмм… можливо, варто відповісти, – подумала Тася, відчуваючи легке хвилювання. Їй було приємно, що хтось цікавиться не зовнішністю чи поверхневими речами, а її думками й вподобаннями.

Вона присіла на лавку в парку, відкрила чат і почала друкувати відповідь, розмірковуючи, як відповісти щиро, але водночас цікаво. Легкий сміх дітей із сусідньої гойдалки та шум листя створювали ідеальну атмосферу для того, щоб заглибитися в цей новий маленький світ переписки, який обіцяв бути зовсім іншим, ніж усе, що було раніше.
Вона відкрила чат і почала друкувати відповідь:
– «Привіт! Так, дивлюся аніме, інколи фільми… А ти?»

Через кілька хвилин на екрані з’явилася відповідь:
– «Клас! Я теж люблю аніме, особливо фентезі, і часто дивлюся старі японські фільми. Можливо, порадимо один одному щось цікаве?»

Тася посміхнулася. Так приємно було спілкуватися з кимось, хто не починає з банальних компліментів чи недоречних жартів. Її думки відразу розбіглися: яке аніме порадити, який фільм згадати.

– «Добре, спробуємо!» – відповіла вона, трохи нервуючи, але водночас відчуваючи легке хвилювання та цікавість.

Він швидко відповів:
– «Чудово! Мені подобається, коли люди дійсно цікавляться чимось, а не просто кидають банальні фрази. Це робить спілкування набагато цікавішим.»

Тася відчула, як серце трохи прискорилося. Було приємно, що її інтереси та думки комусь справді важливі. Вона прокрутила його профіль ще раз, помічаючи дрібні деталі: фото з поїздок, книги, які він любить, і навіть плани на подорожі.

– Цікаво… – подумала вона. – Мабуть, цей хлопець справді відрізняється від інших.

Вони продовжували переписку ще деякий час, обмінюючись улюбленими аніме, фільмами та навіть короткими враженнями від музики. Легкий сміх і невимушена бесіда робили вечір теплою та приємною, а Тася відчувала, що ця переписка – щось зовсім нове для неї, зовсім інше, ніж усе, що було раніше.

Вона відклала телефон на коліна, дивлячись на вечірнє місто. Легкий вітер грайливо торкався її волосся, а у голові крутилася одна думка: цей новий знайомий міг бути справді цікавим, і спілкування з ним обіцяло стати чимось особливим.

Кілька днів переписка між Тасею та новим хлопцем, якого звали Артем, тривала без жодних пауз. Вони обговорили улюблені фільми, серіали, навіть кілька книжок. Тася щоразу ловила себе на тому, що чекає повідомлення від нього більше, ніж будь-що інше.

Одного вечора, коли вона поверталася з роботи, телефон задзвонив повідомленням.

– «Слухай, а може зустрінемося? Просто вип’ємо кави, без пафосу. Що скажеш?»

Тася зупинилася на півдорозі, вдивляючись у слова. Вона не любила поспішати з новими знайомствами, та й попередні історії подруги ще були свіжі в пам’яті. Але щось у його легкості й щирості змушувало серце битися швидше.

– «Добре. Але тільки на годинку», – написала вона, зробивши вигляд, що не надає цьому великого значення.

---

Вони домовилися зустрітися у невеликій кав’ярні неподалік центру. У той день Тася трохи нервувала: переглядала в дзеркалі волосся, змінювала светр на сукню, а потім знову поверталася до светра, щоб виглядати “просто й невимушено”.

Коли вона увійшла в кав’ярню, Артем уже сидів за столиком біля вікна. Він піднявся, коли побачив її, і привітно посміхнувся. Його усмішка була щирою, без напруження, наче вони знайомі вже давно.

– «Привіт, Таю», – сказав він, простягаючи руку.

– «Привіт», – відповіла вона, відчуваючи, як хвилювання поступово відступає.

Вони сіли за столик, і розмова пішла сама собою. Спершу говорили про те, що бачили дорогою, про погоду, а потім непомітно перейшли до улюблених серіалів і подорожей. Артем розповідав живо, з емоціями, а Тася ловила себе на думці, що їй цікаво слухати його навіть про дрібниці.

Коли офіціантка принесла каву, Артем трохи нахилився до неї й запитав:
– «Знаєш, мені здається, ми говоримо так, наче знайомі вже роками. Тобі теж так?»

Тася здивовано засміялася.
– «Є трохи», – визнала вона, дивлячись на нього вперше уважніше.

Її хвилювання майже зникло. Було відчуття, ніби поруч сидить хтось близький, а не випадковий знайомий з інтернету.

Зустріч тривала значно довше, ніж вона планувала. Замість години вони проговорили майже три. І коли вже треба було розходитися, Артем сказав:
– «Я радий, що ми зустрілися. Можливо, наступного разу підемо не просто на каву, а кудись цікавіше?»

Тася кивнула, не обіцяючи, але й не відмовляючи. Її внутрішній голос казав, що ця історія може стати чимось більшим.

Ввечері, повернувшись додому після зустрічі, Тася ще довго прокручувала у голові слова Артема. Усмішка, інтонація, легкість розмови – усе це залишало приємний післясмак. Вона навіть не помітила, як минуло три години.

Телефон завібрував – це була Аня.
– Ну що, як там твій «анімешник»? – одразу засипала питаннями подруга.

Тася засміялася.
– Ти не повіриш, але він зовсім інший. Жодних пошлих натяків, ніяких дурниць. Ми просто сиділи й говорили, і… я не помітила, як минув час.