Глава 1

Тася, як завжди, поспішала на роботу в магазин взуття. Усміхнена вітрина відбивала її силует, коли вона відчиняла двері. Усередині вже чекала подруга, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу — явно з новою порцією пліток.

– Ти розумієш, він повівся на мою анкету на сайті! – видихнула вона, очі блищали сумішшю злості й тріумфу.
– Я не розумію, що ти в ньому знайшла. Забудь його вже, – знизала плечима Тася, поправляючи волосся.

Подруга роздратовано зітхнула й почала викладати на полицю нові коробки.

– Та ти нічого не розумієш. Він інший… ну, був інший, – пробурмотіла вона, опустивши очі.

Тася злегка всміхнулася. Вона чула цю фразу вже, мабуть, сотий раз і щоразу відчувала легке роздратування, впереміш із жалем. Її подруга жила минулим, ніби боялася зробити крок уперед.

– Інший? – перепитала Тася, підійшовши ближче. – Інший не пише одночасно кільком дівчатам. І не зникає, коли ти найбільше потребуєш підтримки.

– Ти мені подруга чи ні? – кинула подруга, схрестивши руки на грудях.

Тася пирснула сміхом, бо надто добре знала ці образливі нотки в її голосі.
– Подруга, звісно. Але справжня подруга не мовчить, коли ти женешся за ілюзією.

Подруга закотила очі, але вже без злості. Її образа швидко танула, як завжди.

У магазині запанувала тиша, чути було тільки, як шелестять коробки. Тася любила ці кілька хвилин спокою між клієнтами: можна було подумати про своє. Але сьогодні думки вперто поверталися до минулого.
– А давай, – нарешті озвалася подруга, злегка хмикнувши. – Створи акаунт із твоїми фотками. Хочу перевірити, чи клюне він на тебе знову.

Тася ледь не впустила коробку з босоніжками. Вона вже за тоном подруги зрозуміла: зараз почнеться нова спроба повернути її колишнього.
– Ти серйозно? – здивувалася вона. – Навіщо? Щоб ще раз впевнитись, що він досі грається з чужими почуттями?

– Просто цікаво… – знизала плечима подруга. – Може, він змінився.

Тася зітхнула. Їй боліло дивитися, як подруга знову тягнеться до минулого. Вона знала цей сценарій напам’ять: спроби повернути когось, хто давно перестав цінувати серце.

– Знаєш, – тихо мовила Тася, – якщо його треба перевіряти акаунтами й фотками, значить, він і є пастка.

Подруга промовчала, але її очі блищали рішучістю. Тася ж відчула, як тепло й тривога одночасно заливають її груди. Фотографії, на яких вона колись посміхалася щиро, тепер мали стати інструментом перевірки чужих почуттів. І серце Тасі знало: іноді найболючіше — це бути тим інструментом.

В кімнаті панував хаос: на столі лежали фотографії, смартфони, блокноти й ручки. Тася й подруга вже кілька годин створювали акаунт, який мав стати своєрідною “спокусою” для нього. Подруга старанно підбирала фотографії, стежила за описом профілю, регулювала налаштування приватності — усе мало виглядати природно, але привабливо.

– Ось так, – показала екран Тася, – тепер залишилось тільки чекати.

Вже за кілька секунд на екрані з’явилося повідомлення від нього:
– «Привіт! Побачив твій профіль і зацікавився. Чим займаєшся?»

– Він написав! – вигукнула подруга, широко усміхаючись.

Тася підійшла ближче, скептично глянувши на екран.
– Ну й що? Чому ти радієш? – запитала вона. – Це ж доказ того, що він знову грається з твоїми почуттями.

– Та не думай так! – заперечила подруга, але її голос тремтів від хвилювання. – Просто цікаво, як він відреагує на решту фотографій.

Подруга швидко набрала відповідь, надіслала її і з нетерпінням слідкувала за екраном, не відводячи очей.

Вже через кілька секунд на екрані з’явилося ще одне повідомлення:
– «Цікаво! Можемо якось познайомитися ближче?»

– Він пише! – радісно вигукнула подруга.
– Ну й що? – скептично кинула Тася. – Тепер дивимося, що буде далі.

Подруга сіла, тримаючи телефон двома руками, і почала набирати наступне повідомлення, уважно підбираючи слова. Її очі блищали від азарту, а серце билося швидше.

– Гаразд, – нарешті сказала вона, – тепер чекаємо його реакції на моє повідомлення.

Протягом наступних хвилин обидві дівчата мовчки стежили за екраном. Кожен новий перегляд профілю, кожна маленька дія здавалися значущими. Подруга час від часу піднімала очі до Тася з хвилюючим поглядом, а Тася лише кивала, спостерігаючи.

– Він відповів! – вигукнула подруга через кілька секунд.
– Що ж він написав цього разу? – запитала Тася.

– «Звучить цікаво. Можемо зустрітися у вихідні?» – прочитала подруга вголос, усміхаючись від хвилювання.

– І що ти на це скажеш? – запитала Тася.
– Відповім коротко, – промовила подруга, набираючи текст. – Не хочу виглядати надто… нав’язливо.

Повідомлення було надіслано. На кілька секунд кімната знову занурилася в мовчання, наповнену лише звуками клацання клавіш і легким шелестом фотографій.

– Ну ось, – сказала подруга, злегка видихнувши, – тепер чекаємо його відповіді.

Тася мовчки спостерігала, відчуваючи легке хвилювання, але не втручаючись у процес. Вона розуміла, що для подруги це гра на терпіння, азарт і спостереження за чужими емоціями. І навіть просто дивлячись на це, серце Тасі стискалося від напруження.

Наступного дня після вечора переписок Тася й Аня зібралися за столом у маленькій світлій кухні, розкидані навколо телефони, фотографії та блокноти створювали майже хаотичний порядок. Сонячні промені пробивалися крізь вікно, освітлюючи кімнату, але атмосфера була напруженою: Аня нервово переглядала повідомлення, то підносила телефон ближче до обличчя, то відводила, зітхаючи.

– Він запропонував зустріч, – сказала Аня, трохи посміхаючись, але в її очах читалася напруга.

– І що ти збираєшся робити? – запитала Тася, поклавши лікті на стіл і спостерігаючи за подругою. Її погляд був спокійний, але в ньому відчувалася цікавість.

– Поки нічого, – відповіла Аня, обережно ковтаючи слину. – Я просто подивлюся, що він напише далі.

Вона почала набирати повідомлення: короткі фрази, злегка провокативні, з невеликими смайликами, щоб виглядало невинно, але інтригуюче. Тася мовчки спостерігала, трохи напружено, але не втручалася. Її очі м’яко слідували за рухами пальців подруги, вона відчувала легке хвилювання, але не хотіла показувати його.