Розділ перший і останній

        Вечір. Сутеніє… А я лежу в заваленому погребі батьківської садиби і через маленьку шпаринку спостерігаю за тим, що коїться ззовні. Вибратися можна, хоч і страшно, але я нікуди не поспішаю. 

         Не даремно мені вчора бабця снилася. Обіймала мене і посміхалася. Вона завжди сниться мені перед якимось “пригодами”. От і цей раз не став виключенням. Правда, як правило, вона свариться і грозить мені пальцем, а в минулому сні ну зовсім спокійна. Точно щось знала. 

         Навпроти стоїть старий півтораповерховий дім  з шпилястим дахом, що чимось нагадував невелику церкву. Раніше тут жив дяк місцевої церкви, але зараз будинок пустував.

            Ходили чутки ніби його господар виганяв з людей бісів, але все це були не більше ніж атрофована уява переляканих місцевих, що бачили в приїжджих віруючих московського патріархату будь що, крім служителів церкви. Та і сам господар, говорили, був суворого виду та важкого характеру, але справедливим і добрим по відношенню до інших. 

         От уявіть собі звичайне луганське село, з невеликими садами коло домівок. Ще недавно тут проходила лінія фронту і з, більш ніж тридцяти, будинків не уцілів жоден, крім дякового. Всі інші “розібрані” артилерією, або танками. А він стоїть, ніби вчора зведений. 

         Містика? Можливо, але чого тільки на війні не надивишся. 

       Не думаю, що вони бачили, як ми в його невеликому підвалі влаштували склад боєприпасів, а то б першим зрівняли його із землею. Не знаю як пояснити, але чомусь я вірив, що вони не будуть в нього стріляти. 

         Більшу частину з протитанкових мін все ж не встигли розкласти до початку наступу, та і часу в нас було небагато, події розгорталися дуже швидко. Сапери покрутилися з півгодини, виставили пару ліній, але дріт залишили з детонатором, активувавши міни на автоматичний “наступний” пристрій і поїхали на сусідній блокпост. Деякий час перед початком штурму я провів на горищі з біноклем, стараючись першим побачити колону противника перед селом і залишався там, поки не отримав по рації інформацію про наближення ворога, після чого спустився в погріб.

***

       Рація уже давно розрядилася і я бачив пару нових загонів вагнерівців, що проходили через село.   

        Лежачи під уламками, я вдивлявся в той дім. З горизонтального положення він був навіть чимось схожий на багатоповерхівку.

         За відчиненими навстіж дверима помітна ікона Богородиці. Позолочена? Або й дійсно із золота та її не взяли. Гидують? Не думаю, значить чогось бояться. Бога? Сумніваюся.

           На першому поверсі була широка вітальня з довгим дубовим столом. Там ми ще встигли раз пообідати. Я, як зараз, бачу перед собою усміхнені лиця полеглих побратимів. Більшості з них залишалося пробути на цьому світі лише пару годин. 

         Всюди на стінах висіли образи і лише над столом стояв широкий принт чи фотографія господаря з дружиною і дітьми.  

         Далі навпроти, через вулицю, “лежала” розстріляна група вагнерів. Вони заходили першими в село для виявлення укріппостів. А недалеко і наш блокпост та пара полеглих чоловік з мого взводу.

         Пробачте хлопці, що не вберіг і зараз ваші тіла завмерли бездиханно коло кулеметів, але “жару” ми їм всипали знатно! Більше двох десятків перекосили! Два танки підірвалися на мінах, але третій танк, що зайшов трохи з флангу, не залишив нам шансів.

        “”Потрібно тіла поховати”” - промайнуло у мене в голові, від чого я посміхнувся, згадавши фразу покійної бабці Стефанії: “Поки живі були потрібно було шанувати, а зараз, що їм до того?”

         “Потерпіть трохи, разом посміємся”.

     Танк, зараза, все-таки зробив свою “чорну справу” і влучив у погріб, де я облаштував свою засідку. Було відчуття, що одним пострілом він зніс всі стіни, а мене придавило дахом. Не знаю як, але в тій купі уламків я уцілів і навіть міг рухатися. Лише обривком металевої шпали, що слугувала каркасом, зачепило ногу, але пара турнікетів наложених вище рани, зробили своє діло. Кілька разів я втрачав свідомість, але через деякий час прокидався. Вхід привалило знатно, але я не дуже спішив назовні. Головне, що ніхто більше не перевіряв завали, а я міг ще щось через них розгледіти.

****

        Води не залишилося.  Десь далеко було чути притишені звуки прильоту артилерії і канонади пострілів, а я другу ніч, причаївшись, чекав. Лінія фронту уже давно пройшла далі, а наші війська змушені були відступати, перегруповуючись і готуючи нові укріплення.

***

         Люблю я це село… 

         Батько мій, військовий за фахом, одружився після служби на місцевій, а дід, я його тільки на парі чорнобілих фотографій бачив, загинув десь на фронтах Другої Світової. Напевно, зараз би мною пишався…

***

        Десь о пів на другу ночі, я почув шум моторів, що наближалися. 

        Першим показався БТР із закріпленим на кабіні російським триколором, а за ним слідом два автомобілі “Тигр”. 

        Із бронетранспортера “висипалася” піхота, що, розосередившись, взяла будинок в кругову оборону, після чого озброєні пасажири із крайнього автомобіля в повній екіпіровці  увірвалися до будинку.