Розділ перший і останній

        Вечір. Сутеніє… А я лежу в заваленому погребі батьківської садиби і через маленьку шпаринку спостерігаю за тим, що коїться ззовні. Вибратися можна, хоч і страшно, але я нікуди не поспішаю. 

         Не даремно мені вчора бабця снилася. Обіймала мене і посміхалася. Вона завжди сниться мені перед якимось “пригодами”. От і цей раз не став виключенням. Правда, як правило, вона свариться і грозить мені пальцем, а в минулому сні ну зовсім спокійна. Точно щось знала. 

         Навпроти стоїть старий півтораповерховий дім із шпилястим дахом, що чимось нагадував невелику церкву. Раніше тут жив дяк місцевої церкви, але зараз будинок пустував.

            Ходили чутки ніби його господар виганяв з людей бісів, але все це були не більше ніж атрофована уява переляканих місцевих, що бачили в приїжджих віруючих московського патріархату будь що, крім служителів церкви. Та і сам господар, говорили, був суворого виду та важкого характеру, але справедливим і добрим по відношенню до інших. 

         От уявіть собі звичайне луганське село, з невеликими садами коло домівок. Ще недавно тут проходила лінія фронту і з, більш ніж тридцяти, будинків не уцілів жоден, крім дякового. Всі інші “розібрані” артилерією, або танками. А він стоїть, ніби вчора зведений. 

         Містика? Можливо, але чого тільки на війні не надивишся. 

       Не думаю, що вони бачили, як ми в його невеликому підвалі влаштували склад боєприпасів, а то б першим зрівняли його із землею. Не знаю як пояснити, але чомусь я вірив, що вони не будуть в нього стріляти. 

         Більшу частину з протитанкових мін все ж не встигли розкласти до початку наступу, та і часу в нас було небагато, події розгорталися дуже швидко. Сапери покрутилися з півгодини, виставили пару ліній, але дріт залишили з детонатором, активувавши міни на автоматичний “наступний” пристрій і поїхали на сусідній блокпост. Деякий час перед початком штурму я провів на горищі з біноклем, стараючись першим побачити колону противника перед селом і залишався там, поки не отримав по рації інформацію про наближення ворога, після чого спустився в погріб.

***

       Рація уже давно розрядилася і я бачив пару нових загонів вагнерівців, що проходили через село.   

        Лежачи під уламками, я вдивлявся в той дім. З горизонтального положення він був навіть чимось схожий на багатоповерхівку.

         За відчиненими навстіж дверима помітна ікона Богородиці. Позолочена? Або й дійсно із золота та її не взяли. Гидують? Не думаю, значить чогось бояться. Бога? Сумніваюся.

           На першому поверсі була широка вітальня з довгим дубовим столом. Там ми ще встигли раз пообідати. Я, як зараз, бачу перед собою усміхнені лиця полеглих побратимів. Більшості з них залишалося пробути на цьому світі лише пару годин. 

         Всюди на стінах висіли образи і лише над столом стояв широкий принт чи фотографія господаря з дружиною і дітьми.  

         Далі навпроти, через вулицю, “лежала” розстріляна група вагнерів. Вони заходили першими в село для виявлення укріппостів. А недалеко і наш блокпост та пара полеглих чоловік з мого взводу.

         Пробачте хлопці, що не вберіг і зараз ваші тіла завмерли бездиханно коло кулеметів, але “жару” ми їм всипали знатно! Більше двох десятків перекосили! Два танки підірвалися на мінах, але третій танк, що зайшов трохи з флангу, не залишив нам шансів.

        ”Потрібно тіла поховати” - промайнуло у мене в голові, від чого я посміхнувся, згадавши фразу покійної бабці Стефанії: “Поки живі були потрібно було шанувати, а зараз, що їм до того?”

         “Потерпіть трохи, разом посміємся”.

     Танк, зараза, все-таки зробив свою “чорну справу” і влучив у погріб, де я облаштував свою засідку. Було відчуття, що одним пострілом він зніс всі стіни, а мене придавило дахом. Не знаю як, але в тій купі уламків я уцілів і навіть міг рухатися. Лише обривком металевої шпали, що слугувала каркасом, зачепило ногу, але пара турнікетів наложених вище рани, зробили своє діло. Кілька разів я втрачав свідомість, але через деякий час прокидався. Вхід привалило знатно, але я не дуже спішив назовні. Головне, що ніхто більше не перевіряв завали, а я міг ще щось через них розгледіти.

****

        Води не залишилося.  Десь далеко було чути притишені звуки прильоту артилерії і канонади пострілів, а я другу ніч, причаївшись, чекав. Лінія фронту уже давно пройшла далі, а наші війська змушені були відступати, перегруповуючись і готуючи нові укріплення.

***

         Люблю я це село… 

         Батько мій, військовий за фахом, одружився після служби на місцевій, а дід, я його тільки на парі чорнобілих фотографій бачив, загинув десь на фронтах Другої Світової. Напевно, зараз би мною пишався…

***

        Десь о пів на другу ночі, я почув шум моторів, що наближалися. 

        Першим показався БТР із закріпленим на кабіні російським триколором, а за ним слідом два автомобілі “Тигр”. 

        Із бронетранспортера “висипалася” піхота, що, розосередившись, взяла будинок в кругову оборону, після чого озброєні пасажири із крайнього автомобіля в повній екіпіровці  увірвалися до будинку.