Розділ 16

2020 рік

     Антоніна налила собі чаю, додавши туди ложечку цукру й шматочок лимона, до чаю вона приготувала пару бутербродів з маслом та молочною ковбасою. Колись в дитинстві це був її чи не найулюбленіший сніданок. Жінці знову хотілось відчути найкращі миті колишнього життя. Кожен куток, кожна деталь у квартирі викликали душевні спогади.

Тоня підвелась, аби відчинити вікно, як несподівано позаду себе відчула чиїсь кроки.

- Вибач, я не хотів тебе налякати. У тебе двері були відчинені. - поспішив промовити Макс, помітивши налякане обличчя жінки.

- Це не дає тобі права заходити без дзвінка.

- Вибач. Більше так не буду.

- Ти теж вибач, чогось нервую.

Макс взяв Тоню за руку та заглянув їй у вічі.

- Чим я можу тобі допомогти? 

Тоня мить повагалась, і зі серйозним виразом обличчя відповіла.

- У мене у ванній тече кран, зремонтуєш?

Макс посміхнувся своєю доброю усмішкою.

- Показуй.

Впоравшись легко з завданням, чоловік продемонстрував Тоні виконану роботу.

- Я не сумнівалась в тобі. - задоволено промовила жінка. - Як я можу тобі віддячити?

- Пригости мене бутербродиком з ковбаскою, обожнюю їх. - чоловік вказав на стіл на якому красувалась повна тарілка з бутербродами.

- І ти? - Тоня засміялась.

- Ну звісно, це ж смак нашого дитинства.

Чоловік і жінка пили разом чай на кухні, невимушена атмосфера, яка була між ними подобалась Антоніні.

- Якась ти сьогодні справді не така. - зауважив Макс. - Весь час задумлива.

- Ніяк не наважусь зробити те що повинна була зробити вже доволі давно. 

- Поділишся? 

Тоня важко зітхнула, відчуваючи на собі уважний погляд Макса вона опустила голову.

- Соромно зізнатись, але після смерті моїх батьків я жодного разу не була у них на могилі. 

- Хочеш, я піду з тобою? - Макс простягнув їй свою руку.

Тоня здивовано поглянула на Макса, в погляді цього чоловіка читалась щирість його намірів, він був справжній, без прихованої фальші. Саме сьогодні їй необхідна була чиясь підтримка, тому на знак згоди вона поклала свою руку в його долоню. 

- Я зачекаю на тебе тут. - звернувся до Тоні Макс, коли вони підійшли до цвинтаря. Він торкнувся плеча жінки, висловлюючи їй свою підтримку. - Будь скільки тобі потрібно. 

- Дякую, тобі. 

Тоня йшла поміж могил, шукаючи місце, де поховані були її батьки. Довкола стояла тиша, яка огортала невидимим спокоєм. Тоня оминала одну могилу, а за нею іншу, на деяких фото вона упізнавала знайомих сусідів, які вже як рік або й більше часу спочивали на тамтому світі. “Саме в такі миті до людини приходить розуміння, що смерть неминуча” - подумалось Тоні. Пройшовши ще декілька метрів, погляд жінки зупинився на одній з могилок куди встромлені були два дерев’яні хрести. Серце одразу забилось, а руки затремтіли, на ватяних ногах Тоня підійшла до могилки, звідти на неї дивились дві пари рідних очей. 

- Привіт, мої дорогі. Ну ось ми й зустрілись. - жінка кинулась до могили. Торкаючись руками випуклої землі, Тоня невпинно заридала. Здавалось, що вона давно виплакала усі сльози та це було не так, душа розривалась на шматки від болю втрати, і винила в цьому вона лише себе. Антоніна підвела заплакані очі на фото батьків. Їй здалось, що мама й тато споглядали на свою доньку з докором та жалем. - Пробачте. Не виправдала я ваших сподівань. Не про таку ви мріяли доньку. Не про таку.

Жінка ще довго розмовляла зі своїми померлими батьками, вмиваючись гіркими слізьми. На прощання вона торкнулася фото на яких були зображені молоді та усміхнені Леонід і Ніна.

- Засуджуєш мене? - запитала Тоня в Макса, коли вони поверталися з цвинтаря. 

- Жодна людина не вправі засуджувати іншу, а я тим паче. 

На обличчі Тоні з’явився подив, невже Макс має що приховувати.

- Я Тоню, теж не без гріха. Я, як й більшість людей також маю свій особистий біль. Але про це якось згодом. 

***************************************************************************************************************************

- Дякую, що пішов зі мною. Не знаю чи б одна я впоралась. - звернулась Тоня до Макса, коли вони підійшли до дверей квартири.

- Все гаразд, Тоню. Я піду, обіцяв мамі зремонтувати пральну машину. Ще побачимось. 

- Бувай. Передай Надії Петрівні, що я пізніше до неї зайду.

- Передам.

Тоня спробувала спекти за маминим рецептом пиріжки з яблук, які вона обожнювала в дитинстві. На смак вони вийшли не такими, як були в її мами, але все ж були доволі смачні. Жінка задоволена результатом відправилась до сусідньої квартири.

- Надія Петрівна, я хотіла вам подякувати.

- За що дитино? Ти проходь, проходь.

Тоня увійшла слідом за тіткою Надею на кухню та поставила на стіл повну миску пиріжків.

- Це вам пиріжки, за маминим рецептом. А подякувати я хотіла за те, що ви всі ці роки доглядали за квартирою і відвідували маму й тата. - Тоня сором’язливо поглянула на сусідку. 

- Все добре, Тоню. Ми ж сусіди. Сідай, зараз чаю поп'ємо. Ніна була гарною господинею. - продовжила розмову жінка, готуючи чай. - За, щоб не взялась, все в неї виходило бездоганно.

- Мам, ну поглянь, немає, що тут ремонтувати, я тобі замовлю нову пральну машину і будеш нею користуватись. - до кухні увійшов Макс, тримаючи в руках зіпсований шланг. 

- Не треба мені нової, це дорого. - відмовилась тітка Надя.

- Ремонтувати вийде ще дорожче і довше. Ну скажи їй Тоню. 

- І справді, Надіє Петрівно. 

- Та скільки мені ще там залишилось, ще трішки й на тамтой світ треба буде збиратись.

- О, починається. - промовив Макс, закочуючи очі. 

- Ну гаразд, сину, не ображайся, я подумаю. Мий руки й сідай за стіл, он Тоня пиріжків спекла.

Антоніна сиділа у вітальні своєї квартири та роздумувала над сьогоднішнім днем, нині вона зробила перший крок до свого зцілення. Чи не вперше за багато років, відвідавши могилу батьків, вона відчула полегшення.