Розділ 13

    Тоня нарешті зійшла з літака, цих кілька годин перельоту для дівчини виявились важкими. Окрім, турбулентності та балакучого сусіда, який сидів поруч в її голові весь цей час роїлися тривожні думки - “якою буде їхня зустріч з Ольгою, що вони скажуть одна одній, чи прийме жінка її у своєму домі, а можливо захоче виставити за двері”?

Таксі зупинилось біля будинку, де проживала Ольга. Жінка жила в місті Барселона в районі Ашямпла. Антоніна оглянулась навколо, їй здалось це місце знайомим, вона була тут раніше. Вони гуляли з Марком вечірніми вуличками Барселони та проходили повз цей будинок. Тоня всміхнулась своїм спогадам, вона тоді спіткнулась та підвернула ногу, тоді Марк схопив її на руки та поніс до самої машини. Тоня благала її відпустити та Маркові було байдуже на прохання, і на людей, які спостерігали за цією картиною, він однаково вперто ніс її на руках. Вже тоді Антоніна зрозуміла, що з цим чоловіком так легко не посперечаєшся. 

Звук відчинившихся дверей повернув Тоню до реальності, якийсь чоловік вийшов з собакою на прогулянку. Антоніна швидко увійшла до під’їзду, підіймаючись по сходах на 2 поверх, серце ледь не випригнуло з грудей. Дівчина підійшла до потрібної квартири, повагавшись ще кілька секунд, вона врешті натисла на дзвінок. Тоні здалось, що пройшла ціла вічність поки двері не відчинились і перед нею не з’явилась жінка. Дівчина одразу здогадалась, що перед нею стоїть Ольга. Жінка виглядала доволі молодо, зморшки вона ховала під якісним тональним кремом, і дорогою косметикою, сукня в яку була одягнена жінка, підкреслювала її витончену фігуру. Манікюр на акуратних, доглянутих нігтиках давав зрозуміти, що жінка за собою стежить. Тоня продовжила стояти та розглядати жінку, в якої незмінним залишався її колір волосся та колір очей. Першою порушила мовчанку Ольга.

- Ну привіт, Антоніно. 

- Як ви здогадались?

- Ти схожа на мою молодшу доньку Камілу. - відповіла жінка, не зводячи свого погляду з Антоніни. Це ж треба, немов дві краплі води. Заходь, покажу тобі її фото.

Тоня увійшла та оглянулась довкола. На підлозі стояло дитяче взуття та футбольний м’яч.

- Це мого онука Алекса, йому 5 років. Непосидючий такий, бігає зараз з іншими дітьми у дворі. Заходь у вітальню, праворуч. Не роззувайся. 

У квартирі було охайно та чисто. Увагу Антоніни одразу привернули фото, які стояли на тумбі. Вона обережно взяла до рук одну з фотографій, на ній Ольга обіймала маленьку дівчинку років 5. У неї було довге чорняве волосся та родимка біля губи, яка об'єднувала сестер та їхню матір. 

- Це Каміла. Схожі, правда?!

Тоня кивнула та повернула фото на місце. 

- А ось це Алекс з Камілою та своїм батьком. - продовжила Ольга. - Вони минулого року розійшлись з Камілою, але заради сина зуміли зберегти хороші стосунки, що в наш час рідкість. А це я зі своїм чоловіком Мануелем. Він іспанець.

Тоня продовжувала мовчки стояти та слухати розповіді про свою нову рідню. Дівчина зауважила з яким Ольга трепетом та любов’ю говорила про кожного з них. 

- Мабуть, я втомила тебе своїми історіями. Може вип’єш чаю?

- Не відмовлюсь. - Тоня не знала чому погодилась, мабуть, аби ще на якусь мить відкласти важливу розмову для обох.

Ольга повернулась до вітальні, вона налила чай та присіла навпроти Тоні. Жінка нервово покрутила золотий браслет на своєму зап'ясті.

- Я любила твого батька більше за життя. - при згадці про колишнє кохання Ольга одразу змінилась, погляд став сумним, голос затремтів. Було помітно, що жінка й досі пам'ятає чоловіка. 

- Більше за мене? - нарешті запитала Тоня. Жінка замовкла, продовжуючи крутити прикрасу. - Мамо, ти щаслива? Ти отримала те про що мріяла?

Ольга повагавшись мить, кивнула у відповідь.

- Пробач мені, Тоню. Я завинила перед тобою. Втім, нічого вже не змінити. У кожної з нас тепер своє життя. - жінка перестала крутити браслет та пильно поглянула на доньку. - Краще буде, якщо ми все залишимо, як є. Думаю, ти мене розумієш.

Тоня всміхнулась кутиками вуст, після чого підвелась та звернулась до Ольги.

- Не хвилюйся, я не заважатиму твоєму щастю. Все що мені потрібно було, я дізналась. Прощавай. Ма-мо.

Тоня вийшла на вулицю та глибоко вдихнула. Не було ані образи, ані болю, нічого окрім байдужості. Вони чужі одна одній, хоча й рідні.

В житті матері, не виявилось місця для рідної доньки. І лише Леонід та Ніна любили її по-справжньому, вони виховували її, як рідну в любові та турботі, завжди захищаючи та оберігаючи від усього. Нестримна сльоза скотилась по щоці, боляче обпікаючи. Тоня відчула несамовиту тугу, в цю мить їй хотілось лише одного, побачити своїх батьків, впасти до їхніх ніг та попросити вибачення за все, що вона накоїла.

****************************************************************************************************************************

    Антоніна їхала у своїй автівці, згадуючи найкращі миті свого щасливого дитинства. Вона пам’ятала, як тато підкидував її високо до неба, як мама дозволяла приміряти свої сукні, як батьки вчили кататися на велосипеді. Спогади так захопили Тоню, що вона не помітила, як під’їхала до будинку. Дівчина забігла на 4 поверх та натисла на дзвінок, втім у відповідь Тоня почула тишу, вона знову подзвонила, але ніхто їй так і не відчинив. Тоді дівчина постукала у сусідські двері. 

- Тоню, це ти, дитино? Приїхала таки. - сумно промовила сусідка Надія Петрівна. 

- Тітко Надю, ви не знаєте, де мама з татом? Чомусь ніхто не відчиняє.

Жінка опустила засмучений погляд, Тоню охопило тривожне відчуття.

- Кажіть. Не мовчіть. - кинулась вона до сусідки.

- Немає їх більше. 

Тоня розплющила очі, вона спробувала підвестись, але наступної миті відчула сильний головний біль. Навпроти сиділа стурбована Надія Петрівна.

- Лежи, лежи, дитино. - звернулась жінка. - Слава Богу, отямилась. 

- Що трапилось?

- Ти втратила свідомість. На щастя йшов сусід з верху та допоміг тебе занести до моєї квартири. Ось, випий, легше стане.