Розділ 10

Нова історія

    Марк стояв біля вікна, вдивляючись кудись у даль. Скривавлене тіло дівчини не виходило у нього з голови. Це щастя, що він навідався вчасно і дівчину вдалось врятувати. У пам’яті знову спливли спогади тієї страшної ночі, яку йому довелось колись пережити.

- Марк Едуардович. - голос лікаря вирвав чоловіка з роздумів. 

- Як вона?

Лікар поспішив заспокоїти чоловіка.

- Житиме. У неї виявлено струс мозку, тому варто було б поспостерігати за нею ще декілька днів. Є ще дещо.

- Слухаю?

- Вона була вагітна.

- Чорт! - промовив збентежено Марк. 

- Кожна жінка переживає втрату по-різному, аби отямитись комусь потрібно більше або менше часу, хтось замикається в собі надовго. Так чи інакше, я б рекомендував звернутись до психолога.

- Зрозуміло. До неї можна?

- Вона поки спить. Зайдіть пізніше. Можливо, варто повідомити її рідних?

- Ми розберемось. Дякую, лікарю. - чоловік непомітно вручив конверт з грошима. Лікар схвально кивнув та відправився у справах.

Марк увійшов до палати. Тоня все ще спала. ЇЇ вигляд викликав жаль. До тонкої руки була під’єднана крапельниця, на обличчі та на руках виднілись численні синці. Довге хвилясте волосся неслухняно лежало на подушці. Марк підійшов до дівчини та обережно торкнувся до її долоні. Тоня заворушилась, вона розплющила очі та помітила перед собою незнайомого чоловіка.

- Привіт. - привітався Марк.

Голос чоловіка видався їй знайомим. 

- Як ти Тоню? 

- Звідки вам відоме моє ім’я?

- У тебе при собі були документи. 

Тоня замислилась, наче щось згадуючи.

- Це був ваш голос, який я чула востаннє. Це ви викликали швидку?

- Так. На жаль, нам не вдалось спіймати нападників. Вони утекли, помітивши нас.

- Нас? 

- Ми з моїм охоронцем проїжджали повз гуртожиток і побачили, як двоє невідомих чоловіків напали на тебе. Тоню, я не заявляв у поліцію, але ...

- Ні, прошу, не потрібно, я знаю хто це був. - ненависть промайнула у її погляді. - Моя дитина? - запитала Тоня, все ще надіючись на диво.  

- На жаль, лікарям не вдалось її врятувати. Мені дуже шкода.

Антоніна стисла зуби, аби не закричати, аби не заридати від болю, який вона відчула в цю мить.

- Тобі зараз потрібно набиратись сил, це найголовніше. А з тими козлами, ми неодмінно розберемось. Я тобі обіцяю. 

Тоня поглянула на Марка, вона не розуміла чому, але вона йому повірила. 

- Тоню, може ти хочеш зателефонувати батькам, чи комусь з близьких? Твій телефон розбитий, я куплю тобі новий, а поки що можеш скористатись моїм.

- Навіщо вам все це?

- Я не залишаю людей у біді. Це мій принцип. 

До палати увійшов лікар. Марк залишив їх удвох, пообіцявши, що зайде пізніше.

Після візиту лікаря, Тоня відвернулась до стіни, і нарешті заплакала. Зарившись в подушку, щоб ніхто не чув, вона невпинно ридала, торкаючись до свого живота. 

- Пробач, що не вберегла. Пробач, що спершу тебе не хотіла. - Тоня продовжувала плакати, доки її не покинули сили. 

Наступного дня, прокинувшись Антоніна помітила велику кількість різноманітних квітів, які стояли по всій палаті. Вона обережно підвелась з ліжка, аби підійти до квітів та відчути їх аромат. В голові досі паморочилось, однак попри страшенну слабкість, Тоня все ж продовжила походжати по палаті. Її увагу привернула невеличка коробочка, яка стояла біля одного з букетів, вона розгорнула пакунок і побачила там мобільний телефон. 

- Привіт, до тебе можна? - запитав Марк.

- Заходьте. Це все ви? - Тоня вказала на квіти.

- Я не знав, які ти любиш, тому вирішив купити усіх потрошки. 

- І телефон?

- Так. Тепер без жодних проблем можеш ним користуватись.

Тоня замислилась, вона не знала, як реагувати на таку щедрість незнайомого їй чоловіка.

- Я не знаю, коли зможу повернути вам гроші за нього.

- Тоню, перестань, мені нічого не потрібно повертати. Я казав, що куплю, я купив. Мені це нічого не коштує. А ось рідні твої вже, мабуть, місця собі не находять. 

При згадці про рідних Тоня одразу змінилась на обличчі. “Чи думають про неї її батьки, чи хвилюються, чи намагались дізнатись, де вона тепер живе”?

- Не хвилюються. А ось подрузі потрібно зателефонувати. 

- Тоді я зайду пізніше, щоб не заважати вашій розмові.

 Чоловік хотів було вже піти, як раптом почув голос Тоні.

- Ви стільки для мене зробили, а я досі не знаю вашого імені.

- Мене звуть Марк. - чоловік простягнув їй свою руку. 

- Приємно нарешті познайомитись, Марк.

- Навзаєм, Тоню. І, пропоную перейти на “ти”.

- Ви вже давно це зробили. - зауважила Антоніна.

- Так, і пропоную тобі зробити це саме. Я не такий старий. Мені всього 37 років. - Марк посміхнувся та поспішив вийти з палати.

Антоніна набрала номер Софії. Дівчина розповіла про напад, і про те що знаходиться зараз у лікарні. Тоня запевнила подругу, що приїжджати не слід, з нею все гаразд і вона скоро повернеться до орендованої кімнати в гуртожитку. Попрощавшись з Софією, Тоня завмерла з телефоном у руках, її тонкі пальці почали набирати номер, який вона пам’ятала на пам’ять, проте в останню мить дівчина імпульсивно стерла усі цифри та відключила мобільний. “Ти нам не рідна” - знову прозвучало в її голові. Від коли дівчина потрапила у лікарню, вона не думала про правду, яку нещодавно дізналась від батьків, всі її думки були лише про втрачену дитину. Гіркі сльози знову навернулись на очі, стільки всього одразу трапилось, брехня люблячих батьків, правда про рідну матір, та найголовніше, якийсь покидьок забрав життя її немовляти. Тоня закусила до болю нижню губу, - “я не залишу цього так, той хто напав на мене відповість за це”.

Вже сутеніло, коли до палати постукали.

- Заходьте.

- Привіт. Ну, як ти? - поцікавився Марк, підійшовши до лікарняного ліжка Тоні. - Мені здається, чи ти знову плакала? - чоловік прискіпливо поглянув на дівчину.