Розділ 1

Дитинство

     Антоніна була довгоочікуваною дитиною в сім’ї Литвиненко. Молоде подружжя Ніна та Леонід намагались декілька разів стати щасливими батьками, втім, вагітності одна за одною обривались. Вже зовсім втративши віру в народження дитини, закохані врешті дочекались появи на світ чудової донечки. Дівчинку назвали Антоніна. Маленька рудоволоса Тоня схожа була на свою матір. І не лише рудим кольором волосся, але й блакитно-сірим кольором очей. В дівчинки були ямочки на пухкеньких щічках, які Леонід просто обожнював. А ще симпатична родимка над губою, що додавало дівчині якоїсь особливості. Однак, характером Тоня відрізнялась від своїх спокійних, виважених батьків. Дівчинка росла допитливою та енергійною дитиною. У школі через свою непосидючість та енергійність вона не могла зосередитись на навчанні. Тому доволі часто, оцінки в неї були ненайкращими. Проте, Ніна та Леонід до доньки ставилися з терпінням. Вони ніколи її не сварили, навпаки, завжди намагалися підказати та допомогти, коли в неї щось не виходило. 

Вихідні дні сім'я проводила разом. Влітку вони часто відвідували парк культури, Леонід купував солодку вату, яку Тоня обожнювала. Коли карусель починала все швидше розкручуватись, дівчинка притулялась до батька та заплющувала очі. Вона верещала від страху та від радості водночас. Батько пригортав до себе доньку та втішався незабутніми моментами. 

Ніна розчісувала від природи хвилясте, медового кольору волосся своєї доньки. Дівчинка любила, коли мама створювала оригінальні зачіски на її голові.

- Тоню, тобі так личить цей колір. Не змінюй його в майбутньому. Повір мені, кожна дівчинка мріяла б мати таке розкішне волосся, як у тебе. А тебе сама природа наділила ним.

- Не буду. Нехай заздрять. - впевнено відповіла Антоніна. Та я думала, що цей колір мені передався від тебе, а не від природи. - дівчинка провела рукою по маминому волоссі, яке відрізнялось лише своїм відтінком, в Ніни воно було рудим, в Тоні ж золотисто-медовим. "Мама, білочка". - так називала свою маму, маленька Антоніна. Жінка всміхнулась та пригорнулась до доньки. 

- Так і є, від мене. Бо я твоя мати. - Ніна занурилась у волосся доньки, вдихаючи запах дитячої голівки.

- Мамо, задушиш. - дівчинка гучно розсміялась. До кухні увійшов Леонід, почувши дзвінкий сміх своєї доньки.

- Що так насмішило моїх любих дівчат? 

- Хочеш з нами? - запитала Антоніна. Батько кивнув. І тоді дівчинка на знак згоди почала його лоскотати. Леонід обійняв доньку та з любов’ю поглянув на дружину. Ніщо й ніколи не змусить його пошкодувати про рішення, яке йому колись довелось зробити.

2020 рік

    Антоніна прокинулась від стуку у двері. Вона неквапливо підвелась і попрямувала до вхідних дверей. 

- Хто там? 

- Це сусідка, Надія Петрівна з 24 квартири.

Антоніна відчинила вхідні двері й на порозі своєї квартири побачила старшу жінку, в ній вона упізнала тітку Надю, яка жила у квартирі навпроти. Жінка жила разом зі своїм чоловіком. Спільних дітей у них не було. Однак Надія Петрівна мала сина від першого шлюбу, який проживав у Швейцарії. Чоловік інколи приїздив до України, аби відвідати матір. Погостювавши декілька днів, він одразу повертався назад.

- Проходьте. Рада вас бачити. - Антоніна впустила жінку і запросила до кухні.

- А мені наші сусіди кажуть, що бачили молоду жінку, всю таку красиву, нарядну, вранці виходила з таксі. Бачили, як ти заходила до квартири Литвиненків. Я відразу здогадалась, що це ти. Кому ж ще сюди приїжджати, як не рідній доньці? - тітка Надя подивилась з всією пильністю на Антоніну. - Красива, модна, модель прямо.

- Та яка там модель, Надія Петрівна. Мені вже 32 роки. 

- Ні, ні, гарно виглядаєш, по-багатому. А сім’я у тебе є? Чому приїхала одна? 

Антоніна одразу змінилась на обличчі, найменше про що вона хотіла б розповідати було її особисте життя. 

- Ми з чоловіком нещодавно розійшлись. З дітьми у нас не вийшло. Надія Петрівна, я не маю навіть чим вас пригостити, ви завтра заходьте, я щось приготую, тоді й поговоримо. - Антоніна чим скоріш хотіла спровадити балакучу сусідку. Тітка Надя важко підвелась та пішла до дверей. - Ви не ображайтесь тільки.

- Та я й не думала. Розумію все. Відпочити тобі слід з дороги. Завтра ввечері зайду. А ти освоюйся. - жінка вийшла у коридор під’їзду, втім наступної миті повернулась. - А ти надовго до нас? 

Антоніна замислилась, вона не знала, що робитиме далі, і як складеться тепер її життя. Але вона знала єдине, що доки не наведе лад у своєму серці, назад вороття немає.

- Не відомо, мабуть, надовго. 

Антоніна зачинила за сусідкою двері, видихнувши з полегшенням. Вона поглянула у дзеркало, перед нею стояла приваблива брюнетка. Жінка провела долонею по своєму доглянутому, гладкому на дотик волоссі. Однак, наступної миті Тоня різко опустила руку, наче щось боляче її обпекло. В очах з’явилась ненависть до себе. Вона проклинала себе за вчинок, який колись скоїла.