Епілог: Той хто бачить всіх.

Люди обступили наших героїв безпросвітним колом. Здалека дочувалися
сирени як і швидкої допомоги, так і поліції. Таких потрясінь місто ще не
бачило. Такої драми не бачив навіть цей вокзал. За цим всім безумством,
здалека спостерігав один чоловік. Одягнений у довгому осінньому пальто і
синьому шарфі. З смутком і одночасною радістю він спостерігав, ніби очікуючи
такого фіналу.
-  Хех,яка іронія, вона любила його більше ніж він її, та грала роль
байдужої. Чи не по дурному? – чоловік глянув на землю.
-  Ооо, і ви завжди там де я. – радісно озвався він, нагинаючись до землі, і
зриваючи синю троянду що проросла неподалік перону. – Яка неочікувана і
безглузда трагедії. Самі вони гублять і себе і близьких. А все могло бути по
іншому, якби вони не соромились своїх почуттів.
Повністю притуливши троянду до носу, він щосили вдихнув її аромат, та так
наче це було повітрям а він не дихав вже багато часу. Жадібно вдихав
найкращий у світі аромат, аромат синьої троянди.
-  Ти також це бачиш, чи не так? – озвався чоловік в нікуди.
-  Що саме я мав побачити? Як людина отримала по заслузі? – озвався
Безіменний. Його як завжди не було видно, та присутність очевидно
відчувалась.
-  Ні – усміхнувся чоловік – Вони ще можуть помирати за коханих. А ще
вони можуть вчитись, розуміти власні помилки, виправляти їх.
-  І якою ж ціною. – продовжував Безіменний.
-  А що? Ціна помилки вочевидь велика, іноді навіть занадто. На те то вони і
люди. Вони ж живуть лише своє перше життя.
Дерева гойдались під подихами сильного вітру. Під одним із таких подихів,
миттю з перону зник і чоловік, і Безіменний. Що єдине нагадувало про них, так
це синя троянда, що лежала на пероні. Вокзал проникся сірістю і сумом цього
дня. Вітер ніби невидимий пастух випасав хмари. Із цього неба, який був
кольором наче очі Мелорі, долунався ледь чутний тривожний крик душі.
Розуміючи всю гіркоту втрати і навіть не вірячи в неї, самі хмари проводжали
дівчину,оспівуючи її кохання. Тепер уже ридало небо:
-  Прощавай Мелорі!