Частина 2: Палаючий рай.

12 днів після того...

Розділ 1: Прекрасний день.

Тіло ломить втома, однак на обличчі все ж неймовірне блаженство. З’являється
неймовірне бажання лягти спати. Засинаючи з усмішкою на обличчі, ловлю себе
на думці, що робити це хочеться на завжди. Зупинити б це все на прекрасному
моменті… Я спостерігаю, як оголена Мелорі нагинається, щоб взяти свій одяг,
який ми розкидали по кімнаті незадовго до того.
З вікна яскраво світить сонце, сліпить своїми яскравими променям і змушує
мружити очі. Я бачу оголене тіло Мелорі, що у цей момент ніби оповите цими
яскравими променями. Згадуючи те, що відбувалося близько двадцяти хвилин
тому, і поєднуючи це із теперішнім пейзажем, мимоволі складається думка, що це – мій рай.
Тіло Мелорі дуже спокусливе і струнке, вона - ледь не ідеальна жінка без жодних комплексів чи нюансів у фігурі. Тепер вона вдягає свою повітряну сукню, знову ховаючи від мене себе. Однак мій рай поступово руйнують слова дівчини:
-  Тобі потрібно піти, незабаром Адріан приїде.
Тоді Мелорі стає біля дзеркала у своїй кімнаті, і починає приводити до ладу макіяж, зачісувати вже розпатлане світле волосся.
-  Так, Адріан має приїхати не раніше, ніж за дві години, куди спішити? –
питаю я у неї, паралельно глибше вмощуюсь у це зручне ліжко.
-  Нащо ж долю випробовувати? До того ж, я хочу побути сама.
-  Як так? Хіба тобі не приємно проводити час разом зі мною? - здивувався я,
одночасно підіймаюсь, аби сісти на ліжко. Я спіймав себе на негативній думці, що зараз виглядаю, як наївна школярка.
-  Не знаю, як тобі сказати… - продовжувала Мелорі, водночас поправляючи
косметику і не відриваючись від дзеркала.
-  Кажи як є, мені не потрібні недомовки, – сказав я, одночасно
розуміючи, що боявся почути відповідь, хоча вже давно знав її сам. Мабуть, просто не хотів сприймати правди.
-  Ну, мені подобається з тобою займатися сексом, та це зовсім не означає, що
мені подобається з тобою бути.
-  Зрозуміло, – відповів я ніяково. Хоча. чесно кажучи, нічого нового я не
почув. Як би іронічно це не було, але я вже давно відчував себе іграшкою для
сексу, персональною іграшкою для Мелорі. Це мені, звісно, не подобалось, однак це були єдині можливості бути близьким з нею.
-  Не сприймай це на свій рахунок, і не потрібно зараз істерик.
«Та які істерики?» –подумав я про себе. – Все нормально, – моя чоловіча
гідність від таких слів терпіла неймовірну образу, хоча, якщо подумати, чи є
взагалі у мене ця гідність?
-  То ти одягаєшся?
-  Так, секунду, – я влягаюся назад у ліжко і далі продовжую дивитися у
вікно, на це сонце, на ці прекрасні промені, що потрапляють у кімнату через нього.
У цих променях я бачу стежку до раю, але, повертаючись у реальність, я все ж
прямую до пекла.
-  Наступного разу не використовуй цей одеколон: я ненавиджу цитрус.
-  Як скажеш, – відповів я. Це був мій улюблений одеколон. Тепер я знову встаю з ліжка, і сам починаю вдягатись, шукати по кімнаті свої штани.
Поки я це роблю, красуня Мелорі до мене нічого не говорить. Ця дівчина на
свої двадцять п'ять років мала дуже привабливий вигляд, а її фігура була дуже стрункою і витонченою.
Золотаве волосся, неначе у примарної сирени Лорелей, оспіваної Генріхом
Гейне... Одразу стає очевидним: вона витрачає на себе багато часу і грошей. Вона, мабуть, до нестями любить лише себе. А її очі, сірі очі, мабуть, відповідають її характеру, адже, як кажуть, очі – дзеркало душі.
-  Ти хоч їла сьогодні? – питаю я дівчину, вдягаючи кофту.
-  Чому це тебе хвилює? - ледь не агресивно відповідає дівчина.
-  Та так, просто, – відповідаю я, хоча і розумію, що нічого просто не буває.
Нарешті я поволі вдягнувся. Підходжу повільно до дівчини.
-  Поцілуєш мене на прощання? – кажу, обіймаючи її ззаду.
-  Ох, ну давай швиденько, – закотила очі Мелорі.
Я нагинаю голову і знову ж таки потрапляю у рай, цілуючи дівчину. Торкаючись
своїми губами до її тонких уст, на миті забуваю і її примхливий характер, і її
неспокійний темперамент. На ці моменти єдине, на чому концентрується моя
увага, - це екстаз поцілунку. Як і завжди, Мелорі порушила мій рай.
-  Ну все, досить, йди.
-  Коли наступного разу зустрінемось?
-  Ще не знаю, як буде бажання, то я зв’яжуся з тобою.
Як тільки я встигаю вийти за двері, вони зачиняються гучним грюкотом.
Отримавши своє, Мелорі просто виставляє мене за двері. Типова історія
закоханої дівчини і байдужого хлопця, що лише використовує її і
навіть не намагається це приховати. Та у цій історії закоханою дівчиною
був я. Чесно кажучи, усвідомлення цього кожного разу нокаутувало залишки
мого самолюбства і гідності. Особливо гіркоти додавало те, що Мелорі
заміжня, а в цій історії-трагедії я виступав у ролі коханця - зовсім незвичної для
мене ролі, та я себе переконував, що у мене не було іншого виходу. Люди
люблять брехати, перш за все, собі.

Розділ 2: Самокартання.

Вийшовши із під’їзду, я підняв комір свого плаща, і наперекір холодному вітру,
притримуючи шарф, рушив до дому. Погода сьогодні була просто жахливою,
особливо зважаючи на те, що вже середина весни. Небо ніби гнівалось,
проганяючи собою сірі хмари. Таке похолодання змушувало людей все глибше
вмощуватись у свої затишні сімейні клубочки, відтак, на вулиці майже нікого не
було, крім авто. що їздять по калюжах. І я, який проти вітру, по вологому
асфальту йду до дому.
От я доходжу до світлофора, стаю в очікуванні зеленого світла для пішоходів.
На диво, серед пустих вулиць на цьому переході все ж стояли в очікуванні
люди. Повз світлофор проїхав чорного кольору порш. Це авто вирізнялося з-поміж інших своєю очевидною дороговизною і пафосом. Це було авто Адріана,
який, вочевидь, раніше звільнився з роботи і вже прямував додому. Все ж
вчасно Мелорі виставила мене за двері: ще п'ятнадцять хвилин - і мені було б не
позаздрити. Відвівши погляд від авто, я рушив по переходу на зелене світло.
Швидко минав час. Вже за лічені хвилини я був удома. У своїй, чомусь
зовсім не затишній, і самотній квартирі, де я себе відчував чомусь пригнічено.
Мабуть, навіть не справа в облізлій штукатурці, старих меблях чи брудних
вікнах. Навіть це похмуре місце, мабуть, розцвіло би для мене, якби у ньому
з’явилась Мелорі. Мабуть, все ж не сама квартира мене гнітила, а відсутність
коханої у ній. Хоча й останнім часом я намагаюся проганяти нав’язливі думки
про те, що я нібито кохаю дівчину. Як і завжди, я брехав собі. Як і завжди, – не
успішно.
Лежачи напіводягнений у холодному ліжку, я згадував ці чарівні промені.
Згадував той рай у якому нещодавно був, оглядаючи мою прекрасну оголену
Мелорі. Я розумів, що все це неправильно. У неї є чоловік, вона мене не кохає,
та і взагалі було б добре покінчити із цим всім і знайти ту, з якою я буду справді
коханим. Буває, такі бажання і справді стають навіть ціллю. Після розлуки,
починаючи від декількох днів і до тижня, я кажу собі, що кидаю Мелорі, кажу,
що більше не буду до неї приходити, та й взагалі, я - чоловік із гідністю! Та от
вхідний виклик від неї - і я вже мимоволі біжу додому до дівчини,
відмінивши усі плани, які б важливі вони не були… На жаль, у багатьох з нас,
гідність є лише на словах. Мабуть, нам легше хоча б думати так.
Від мене вже давно відвернулися друзі, які категорично не підтримували моїх
походеньок до заміжньої дівчини, мого однобічного захоплення. Та мені
чомусь було плювати. Емоційність та ірраціональність густим туманом затемнили мою
свідомість. Мине декілька днів - і я знову почну переконувати себе, що все пора
закінчити, та черговий дзвінок так чи інакше обов’язково змусить мене
накинути свій плащ і навіть у найлютішу погоду рушити до дівчини. А поки я
засинаю. Засинаю із ворогуючими починаннями у мені. Засинаю зі смутком на
душі і розпачем у цій холодній самотній квартирі. Це все неймовірно мене
вимучило. Іноді я ловлю себе на думці, що краще б і не просинався. А взагалі
було б чудово, якби у землю цієї ночі врізався величезний метеорит і собою
забрав би нас всіх, зупинивши мої страждання і страждання мільйонів таких, як
я.
Неправильно! Неправильно це все! Це потрібно терміново зупиняти, та, на жаль,
мені не вистачить духу. Стою на роздоріжжі. Розумію, що все потрібно
змінювати і змінювати негайно. А що там? Що буде, коли я зміню? Як і завжди, я ставив запитання. Як і завжди, відповідей на них не було. І тут я і зрозумів: я не боюсь втратити те, що маю, я боюсь того, що там, того невідомого, що чекає мене у разі зміни. Ця невідомість лякає мене, лякає всіх нас. Страх перед нею
змушує людей страждати, працювати на роботах, які ненавидимо, їсти звичну,
але несмачну їжу. Нас завжди лякає те, що може бути, лякає невідомість.
Тієї ночі я знову успішно заснув. Чомусь у мене немає безсоння, я навпаки
постійно хочу спати. Та іноді замість сну, лежу і вдивляюсь у стіну. У цій
квартирі, можна сказати, я нічого і не роблю. Дивно це все… На тиждень я живу
лише один-два дні – ті, коли зустрічаюся з Мелорі. Решту часу я ніби випадаю з
життя, переходячи у режим очікування наступного дзвінка. Насправді, це доволі
страшно. У тижні жити лише один чи два дні, але, як я вже і говорив, таких, як я,
– мільйони.
Так мимохідь промайнуло декілька днів. Я все більше починаю розуміти одну
фразу: «Життя - це просто слово, є лише любов і є смерть». Тож ці дні у холодній і пустій квартирі я ніби мертвий. Ніби мертвий заварюю каву, готую їсти чи ходжу в магазин. Світ навколо розфарбовується кольорами поверх своєї природної сірості в ті моменти, коли я маю щастя бути поряд з Мелорі. Ніщо не насичене барвами, барви ми додаємо самі.
Настав новий непомітний день. Це вже був третій, чи четвертий день моєї «смерті».
Безкінечні депресивні настрої спонукали до чергових спроб покинути все це
діло. Адже хтось колись говорив, що іноді легше відпустити, аніж тримати. Та
страх перед незвідністю впевнено тримав мене на місці.
-  Все! Змінюю життя! – впевнено говорив я сам до себе.
Подав оголошення на продаж квартири, запланував переїзд. Поволі клопоти
відганяли мене від тої апатії. Що більше часу минало, то легше ставало. Не
скажу, що я жив, але вже, принаймні, не лежав на ліжку.
-  Я більше не піду до неї! Нехай ця сука трахається з кимось іншим, я буду
вище цього! – переконував я перш за все себе.
Як часто у мене трапляються перепади настрою - аж самому стає смішно. От я
кохаю її і жити не живу, та минає тиждень - і кохана вже – сука, і в принципі не
така вже й чудова. Почав думатия, що це через шкідливі продукти, що я їм. Змінив раціон – не допомогло. Вже пізніше ловлю себе на думці: «Продукти? Ти серйозно?» - говорила якась свідомо мисляча частинка мого мозку.
Кохання ніби помирало через розлуку. І мені це було на краще, можливо я б
вирвався із цього проклятого кругу. Дивина, як же швидко може помирати
кохання, тоді коли ми не маємо зв’язку із коханими.