Глава 1

   Deus ex machina 
(Бог з машини (лат.)) 

  Космос. Безкрайні зоряні пустки, холодний всеосяжний простір, зорі, що горять і згасають, чорні дірки, невідомі галактики, малі і великі планети, швидкісні метеоритні потоки. Ми й досі і мільярдної частки не знаємо про космічний простір. І ніколи не дізнаємось. Космос безмежний, страшний, привабливий і загадковий. Він ніколи не починався і ніколи не закінчиться. Він був завжди, він суть нескінченність, він одночасно і ідеальне коло, і дисгармонія у собі.                                    
  Чому ця темна безодня нас так манить? Так притягує у свої безкраї надра? Хоче щось розкрити нам, чи хоче поглинути нас? Що за нашою зоряною системою? Скільки ще існує сонячних систем, крім нашої системи? Що на інших планетах? Як живуть інші цивілізації? Чи вбивають вони свою домівку так, як ми вбили нашу планету, так як ми отруїли Землю?                                            
  Ось ті думки, що супроводжували мою подорож, коли я сидів і вдивлявся в ілюмінатор рейсового комічного корабля.                                                    
  Я народжений на Землі в четвертому поколінні після третьої світової війни, що пролунала у 2031 році. Всупереч усім прогнозам наддержави розв'язали ядерну війну, хоча багато хто пророкував тактовне бактеріологічне чищення. Підручники історії не можуть дати точну та об'єктивну причину здійснення цієї страшної події, але цього і не потрібно. Простеживши як падав інтелектуальний, моральний і духовний потенціал людства у XX – XXI століття, можна знайти відповідь. Людство саме себе зжило. Марнославство, амбіції і жадібність вищих людей, і наївність, дурість і бездуховність нижчих людей, у сумі склали нікому не потрібну расу двоногих скотоподібних створінь, яким нічого кращого не залишалося, як самим себе знищити, так само як вони знищували навколо себе все - воду, природу , атмосферу, всю планету.                
  Лише за кілька годин Землю накрило ядерними вибухами, і на сімдесят п'ять років планету огорнула ядерна зима. З семи мільярдів людей вижили трохи менше п'яти мільйонів, які сховалися в бункерах, що розташовувалися на дні океанів. Бункери були великими містами-куполами. Найдалекоглядніші країни почали їх будувати ще з 1980 року.                                        
  Культурні та наукові досягнення були збережені в електронних варіантах, бібліотеки та музеї являли собою великі серверні з голографічними полотнами, де ту чи іншу книгу можна знайти в електронному каталозі та завантажити собі на портативний пристрій. У дитинстві я любив часто переглядати гігантські голограми, які відображають собор св. Павла, собор Нотр-Дам-де-Парі, Ейфелеву вежу, Версальський палац, Колізей та інші пам'ятки великих епох. Я б хотів народитися в той час, і побачити всю цю пишність наживо, побачити це на власні очі. Але я народився в 2156 році, коли все це було перетворено на руїни ядерними вибухами.                                                        
  Як це не дивно, але планета все ж прокинулася від ядерного шоку, і навіть спробувала зітхнути на повні груди, але всі її старання були марні. 2106 року люди вийшли на поверхню, проте все навколо них змінилося. Світ став схожим на грандіозні руїни. Тваринний та рослинний світ на дев'яносто відсотків було винищено. Вижили лише ті живі істоти, які були або глибоко під землею, або глибоко під водою. Озоновий шар був пошкоджений, повітря стало занадто важким, і через це людям доводилося носити кисневі маски, які згодом перетворилися з габаритних пристроїв, на маленькі прилади - лаутуси, що одягаються тільки на ніс.    Планета вмирала. Це було очевидно. І причиною цього було людство. Ми, нащадки, скільки завгодно можемо засуджувати наших предків за вчинене ними, проте вже ніяк і ніщо не можемо змінити. Цей сором і вина душать нас і зараз.                                            
  Людство відновило одне колишнє місто, яке було перетворено на останню оплот цивілізації, єдине, що ми створили до переселення – Ультимум (Ultimum), останнє місто. 

  Земля більше не давала ні пагонів, ні сходів, на ній майже нічого не могло вирости. Зрідка я натикався на кілька чорних корявих дерев, що мутували, та все ж якось зуміли протистояти ядерному забруднення. Це було все, що вціліло з колись багатого рослинного світу. Овочі, зернові культури, тваринний білок – це вирощувалося в лабораторіях.                                            
  Коли я був маленьким, я стільки разів заплющував очі, намагаючись уявити блакитне небо, зелені тремтливі дерева, маленьких пташок на гілках, соковиту пухнасту траву, але все було марно. Те, що я бачив на голограмах, ніяк не могла ужитися з реальністю. Я просто не міг повірити, що світ колись був таким живим та яскравим. Стільки разів я хлопчиськом тікав за межі міста, і тинявся по пустелях у пошуках дерев, квітів, птахів, тварин, але повертався ні з чим, знайшовши лише пару чорних вигнутих сучків, що віддалено нагадували дерева, побачені мною на голограмах.                                        
  З кожним роком повітря погіршувалося, і, хоча вчені винаходили нові і нові технології з його очищення, вони все одно були безсилі. Планета вмирала і тягла за собою все живе, що мешкало на ній. З усією серйозністю постало питання про те, що частини людської цивілізації, що залишилася, потрібен новий будинок, потрібна нова планета. Марс - четверта планета від Сонця, один із найближчих сусідів Землі, саме на нього і спрямували погляди вчених.

  * * * *

  Вчені і раніше виявляли цікавість до червоної планети, проте зараз сконцентрували всі свої зусилля втричі. На Марсі немає кисню, але існувала думка, що колись давно ця планета була такою самою, як і Земля. З метою отримання коректних нових даних та підтвердження старих, на Марс відправили два безпілотні космічні кораблі. Перед ними стояли два завдання. Перша – визначити склад повітря, та друга – за допомогою потужних бурів, взяти зразки земельних порід. Три місяці зоряні шатли діставалися мети, кілька тижнів провели на планеті, і три місяці поверталися на Землю. Ця пробна експедиція повернулася з чудовими результатами. Кисню і справді немає, проте його немає на поверхні планети. У самому ж ґрунті, на глибині кількох десятків кілометрів, були виявлені підземні води. А якщо є вода, значить, життя на планеті можливе! І у людства може з'явитись нова домівка!                                    
  Окрилені такими результатами, праці вчених отримали новий сенс. Головними галузями XXII століття стали космонавтика та марсонологія. Розвідувальні кораблі повернулися 2124 року, а на момент мого народження ще жодна людина не побувала на червоній планеті. Мій батько був науковцем-інженером, він розробляв плани та малював креслення для перших рейсових космічних кораблів та для перших поселень-куполів на Марсі. Я ніколи не проявляв особливого інтересу до технологій майбутнього, що дуже засмучувало батька, він завжди хотів, щоб я пішов його стопами, але я обрав свій шлях. Я став істориком та викладав в університеті Ультимума.                                                
  У минулому існувало стільки різноманітних професій; було стільки університетів, коледжів, шкіл; було стільки театрів, кінотеатрів, стадіонів, площ; споруджено стільки палаців, соборів, монастирів, пам'яток! І що із цим усім стало? Людство проміняло це на 75 років ядерної зими, на тотальне знищення себе і всього навколо себе.                                                            
  Коли мені було двадцять два, вчені відправили першу повноцінну експедицію космонавтів на Марс. Чи варто говорити, що кораблебудування та космонавтика рухалися семимильними кроками. Чи то люди так захопилися ідеєю міжпланетних подорожей, чи їм було важко існувати на цій планеті, що гине. Я більше схиляюся до останнього.                                                
  Як ненавмисний убивця, що випадково занапастив душу, боїться перебувати поруч біля жертви і біжить; як жива здорова істота прагне віддалитися і уникнути спілкування з істотою, що вмирає; так і ми хотіли якнайшвидше втекти. Втекти від планети, яку ми так безсовісно понівечили. Ми, залишки людської раси, були мимовільними співучасниками злочину, чи відмовлялися ми визнавати це чи ні. Я говорю так, бо сам відчував це в собі, і знаходив такі самі почуття в інших людях. Думаю, що наші почуття можна порівняти з комплексом “ураженої національної ідентичності” німецького народу. Представникам якого було страшенно соромно і ніяково після фашистської навали, після арійського культу богоподібної нації, який проповідував Гітлер. (Вважаю, що це порівняння є доречним, якщо я правильно зробив висновки з історичних хронік). Ось і ми так само, нам так само було соромно і незручно, ми були в розгубленості, і прагнули тільки скоріше втекти, втекти з цих руїн, якими став наш колишній дім.                                        
  Рік 2182, мені виповнилося двадцять шість, і на Марс почалося масштабне переселення людства. За чотири роки там було збудовано величезні міста-куполи, за прикладом підводних бункерів, що були на Землі. Але з часом Марс повинен був повністю прийняти нас, вчені передбачали, що, випустивши деякі підземні джерела на поверхню, можна буде з часом створити аналог земної атмосфери. Нині ж у містах витягували кисень із підземних джерел, пущених гігантськими трубами в киснегенератори. Я був молодий, сповнений сил, був мрійливий і гордий, і моє світовідчуття не збігалося з цією планетою. Мені було не місце серед цих руїн, не місце на цій планеті, що гинула. Я з радістю і без жодних сумнівів подався освоювати Марс.
  На червоній планеті людство побудувало три міста: Cублім (Sublime) – піднесене місто, яке знаходилося на горі Крафта (гора названа на честь першовідкривача Шеймуса Крафта); Альтерум (Alterum) - інакше місто, що розташувалося в долині Гроха; і Сомніль (Somniis) - місто мрій, що знаходилося в ущелині Н’юмана.                                                    
  Сублім був промисловим містом, у горі Крафта були великі поклади з корисними копалинами. За приблизним підрахунком цих покладів людству може вистачити більш ніж півтори тисячі років, при інтенсивному добуванні. Гора була пронизана сотнями шахт. Більшу частину міста займали заводи, що перероблювали гірські породи, і вироблювали різні сплави металів.                    
  Альтерум - місто технологій, в ньому центр заводів, що профілюються на будівництві спец. техніки (крани, бури, навантажувачі, перевізники та ін.), комп'ютерної та космічної техніки (наручні мінікомп'ютери, голографічні стіни, зоряні рейсові кораблі, човники, шатли, важкоатлети-транспортери і т. д.). Також у ньому було кілька текстильних і харчових фабрик.                                        
  Третє місто Сомніль – місто мрій, було культурною столицею Марса. Воно було невеликих розмірів, і містило у собі чотири університети. Саме у цьому місті я й вирішив оселитися. Як було сказано вище, місто мрій збудували в ущелині, склепіннями купола він упирався в гори червоної планети. У цих горах геологи виявили глибокі печери, але в стінах печер – дивні невідомі людині письмена. Мабуть, ця незнайома мова належала цивілізації, що мешкала на Марсі до нас. Сенатом було створено спеціальну організацію (відділ М), існуюча і зараз, що займається вивченням і розшифровкою цієї загадкової мови. Від цих печер і походить назва міста. Чимось незрозумілим віяло від них, і від усього міста мрій.                        
  Я продовжував викладацьку діяльність. У двадцять дев'ять одружився, цілком віддавався роботі та сім'ї. Мій близький друг Гарі, який перебував у відділі М, дозволяв мені вирушати у складі його експедиції до печер. Поступово я звик до нового способу життя, і навчився боротися з тугою по планеті, колись залишеною мною.