6

До тями Петро Іванович прийшов у вже знайомій лікарняній палаті. Тіло його терзав пекучий біль. В голові паморочилося. З губ мимоволі зірвався тихий стогін. 

– Милий, з тобою все гаразд? – почувся голос Оленки. – Може покликати лікарів?

Петро з зусиллям оглянувся і побачив біля себе стривожену дружину. Всміхнувшись їй він крізь зуби проказав:

– Не треба лікарів. Ти як?

– Нормально, – відповіла жінка і опустивши очі ледь чутно прошепотіла. – Вибач мені, любий, за те, що трапилося з тобою.

– За що мені тебе вибачати? – здивувався Петро. – Хіба ти винна в тому, твій колишній хлопець виявився таким мерзотником. До речі де він зараз?

– Сидить у слідчому ізоляторі. Поліція каже, що Богдан у всьому зізнався, і кримінальну справу можна хоч завтра відправляти до суду. Сподіваюся, що тепер цьому негіднику нескоро пощастить вийти з буцегарні.  

Петро Іванович полегшено зітхнув від цієї звістки. Дружина ще щось розповідала йому, та чоловік слухаючи її ніжний голосок, неабияк схожий на передзвін кришталю, вже думав про інше. Він згадував всі ті життєві випробування, які їм довелося долати разом. Петро міркував над зворотами невдячної долі, яка послали їхньому подружжю стільки бід та нещасть. Проте гніву й розчарування не було в його душі. Чоловік переконував себе в тому, що лиховісна чорна смуга невезіння вже закінчилася, і тепер їх сімейне життя просто приречене бути щасливим й безтурботним. Петро всім серцем сподівався на це, й водночас щиро вірив, що їхньому пристрасному коханню вже не зможе зашкодити ні один божевільний маніяк-убивця на світі, а смак ванілі на губах дружини ще довгі роки підсолоджуватиме його тихе розмірене життя.

Вони попрощалися зі своїм минулим і тепер з надією дивилися у світле майбуття.