Глава 10. 000000.

— Ануар? Ануар! Ти спати? Точно впевненість що голова все добре?

Ануар відкрив очі та встрепенувся. Червоне світло сонця, що заломлювалося від поверхні його шолома, на мить осліпило його.

— Ааа, так, просто задрімав в дорозі. Де ми вже?

— Майже підїхати.

Машина стояла посеред крижаних пагорбів. Очевидно, Ватсон зупинив її, коли помітив, що з його напарником щось не гаразд. Ватсон іще разо подивився великими чорними очима на чоловіка.

— Точно впевненість Ануар? Голова добре? Дуже сильно удар в рубка поки падати...

— Слухай, Ватсон. Нам потрібно їхати, до того об'єкту, який ми бачили в твою відеокамеру.

Тут Ануару здалося, наче він побачив тінь за крижаною скалою. "Невже, знову вона... Галюцинація..". Та тут, помітивши вираз обличчя Ватсона, та прослідкувавши за його поглядом, він зрозумів, шо леонієць також щось помітив. Пір'я на його затилку встало, клюв привідкрився.

— Ти також бачити! Створіння... Небезпека! — Ватсон повів клювом в напрямку, в якому Ануар щойно бачив якусь примару.

Вони випригнули із машини, та кинулися до скали. Ануар підбіг першим, слідом прискакав на своїх лапах Ватсон. Оглянувшись, вони не побачили ніяких слідів.

— Дивність... — прокряхтів Ватсон.

Тут раптово із рації Ануара пішов гучний тріскот. Шолом космонавта наповнився жахливим скрежетінням. Ануар схопився руками за шолом, та тут же зрозумів, наскільки це безглуздо. Всерівно що накривати вуха з навушниками руками, якщо в наушниках сильний звук. Переборовши інстинктивну реакцію, він прикрутив рацію, покрутивши індикатор на панелі, що була на рукаві його скафандра. Після цього він перевів погляд на Ватсона, та зрозумів, що в леонійця та сама проблема. Той намагався щось просигналізувати товаришу, махаючи клешнею та лапою.

"Що відбувається?" — хаотично думав Ануар. — "Невже хтось намагаєтсья оглушити нас, і потім напасти." Аж тільки тут він впізнав цей трескіт. "Викид корональної маси на зірці."

Ватсон очевидно також до цього догадався, та показував клешнею в напрямку заглиблення в льодяній скалі. Очевидно, він хотів перечекати викид в оточенні льоду, бо побоювався за складну електроніку в його скафандрі. Щар замороженої води мав добре зупинити хвилю іонного випромінювання.

"А в мене також багато плат та процесорів в цьому скафандрі, без яких він стане просто моїм склепом серед цієї льодяної пустелі. Він правий, потрібно хоча б трохи приховатися, та перечекати це."

Він кинув іще один короткий погляд на червоне сонце Глізе, та пройшов за Ватсоном до заглиблення у льду.

Викид іоннізованої плазми продовжувався десь біля десяти хвилин, і весь цей час Ануар не міг спілкуватися із леонійцем. Він тільки дивився вперед, на сніг, та його думки мандрували десь далеко від цієї холодної планети. Він згадував свої студентські роки, згадував мандри поселеннями та краями Сонячної системи на канікулах, згадував рідних, що переїхали жити на поселення Дейтон, на інший кінець поясу астероїдів. Згадував, як вперше познайомився з Вікторією на вечорі настільних ігор. Потім його думки знову полетіли до квартири на другому поверсі біля парку.

"Та квартира зараз напевно порожня. Немає вже там Вікторії, яка б чекала на мене. Немає вечорів настільних ігор, на яких Олександр та Кірті голосно про щось сперечалися б, аспіранти весело грали б в карти, а ми з Вікторією тихо сиділи б в обіймах одне одного. Порожня квартира, як і моя рубка Б...". Тут його думки знову вернулися до його екіпажу, що мали бути довкола в рятівних шлюпках. "Я маю врятувати їх, я маю з'ясувати, де вони. Якщо там, на півночі, глізеанці, вони мають знати свою планету, знати, де та як знайти мій екіпаж."

"Але чому я не прокинувся від кріосну, коли мав прокинутися? Чому вибухнув корабель? На що мені намагається натякнути моя підсвідомість?" в його уяві Вікторія ставала професором Юнь, а той ставав доктором Джексоном. Доктор перетворювався в пана Кітано, що грізно тряс кулаком із годинником на руці, та погрожував Ануару не пустити його на місію. "Мені просто потрібно, щоб всі кріопротектори вийшли з мого організму. Тоді має стати хоча б трохи легше..."

Тут раптово Ануар почув голос Ватсона в рації.

— Закінчитися. Дорога йти ми, вже!

Ануар вийшов із заглибини, оглянувся навколо, на засніжений край. Він уже встиг забути, що вони обоє бачили тут якусь химерну тінь. "Що ж це було?". Його думки знову вернулися до балкону над парком у Веста-Сіті, до молодого хлопця із Джуно, що розповідав про жахливих монстрів з Веги, що полювали на людей.

— Поїхати! — махнув йому клешнею Ватсон, відкриваючи двері всюдихода.

"Тут іще щось є. Форма життя, яка спостерігає за нами."

Вони обоє знову сіли на металеві перила в кабіні всюдихода, Ватсон лапою клікнув на фіолетову кнопку на дисплеї. Машина поїхала на північ, огинаючи чергову глибу льоду.

— Ти питати система Омега Лева. Омега Лева мати дев'ятнадцять тераформований спутник та планета, всі мати життя колонії леонійці, серед них...

Ватсон продовжив далі розповідати про свій дім. Із того, що зрозумів Ануар, леонійці жили в чащах лісів, які вони тепер навчилися вирощувати далеко за межами своєї рідної планети. На кронах дерев вони будують свої житла, із переважно дерев'яних конструкцій, а замість вулиць їхні будинки сполучають троси. Живуть леонійці великими групами по сотні споріднених особин, кілька сотень таких груп утворюють щось назразок міста. Міста з'єднані гігантськими фунікулерами, що проходять по канатних тросах над лісами.  

Живуть Леонійці більше трьохсот років. Також, зі слів Ватсона леонійці були надзвичайно соціальні, і тяжко переносять ізоляцію. Саме тому Ватсон так рванувся на зустріч прибульцю, що впав із неба в металевій коробці. Судячи з усього, він уже багато років застряг на цій планеті, в повній самотності.

Далекі предки леонійців прилетіли із іншого кінця галактики до бінарної зірки Омега Лева за багато тисячолітть до того, як люди на Землі відкрили для себе землеробство, і за цей час тераформували і колонізували все, що могли в цій системі. Кожен із світів системи Омега Лева має космічний ліфт, що дозволяє леонійцям легко мандрувати та обмінюватися товарами і ресурсами між своїми світами.