Глава 5. Приміський трамвай.

— Велика Сфера! — голос прозвучав десь із стелі величезної обсерваторії Вести. — Об'єднання розумних рас галактики Молочний Шлях, серед якого знайшлося місце і для людства. Розділені сотнями світлових років, прірвою космосу та часу, вони об'єдналися за допомогою технології гравітаційних хвиль, побудувавши гравітаційні антенни та інтерферометри, вони почали спілкуватися між собою. Мільярд цивілізацій галактики, в багатосотлітньому діалозі гравітаційними коливаннями, і серед них тепер ми.

Професор зупинився, обвів поглядом присутніх, та продовжив.

— Сьогодні, ми подивимося повідомлення, ретрансльоване на наш гравітаційний інтерферометр від зірки AB Золотої Риби, на відстані п'ятдесят світлових років від нас. А після цього, на урочистій церемонії, запишемо повідомлення до Кеплер-22, на відстані шістсот тридцяти світлових років...

Ануар сидів на одному із місць в задньому ряді обсерваторії, поруч сиділа Вікторія. Йому як працівнику університету варто було час від часу брати участь у таких заходах, і його дівчина завжди зголошувалась підтримати його в цьому. Тоді вони зазвичай вибирали місце в задньому ряді, і вісдторонювались від пафосних обговорень великих матерій в перших рядах. Вони вдвох насолоджувались лише компанією одне одного, а більшого їм і не було потрібно.

— Зупинимось в будинку моїх батьків на ніч, а зранку підемо в пагорби з палаткою, — Вікторія тихо розповідала йому плани на найближчі вихідні, що вже скоро мали розпочатися. — Мій тато приготує нам неймовірно смачну скумбрію, по своєму секретному рецепту. Він сам її ловить в річці, уявляєш собі!

Ануар замріяно спостерігав за зірками, що плили по стелі обсерваторії Вести. Сузір'я змінювалися одне за одним, одні зірки блимали, передаючи гравітаційні коливання, і інші починали блимати їм у відповідь. Професор контактології продовжував розповідати про далекі світи, проте Ануар думав про відпочинок за містом, і слухав, що йому тихо на вухо шепче дівчина.

— Так, я знаю, тобі здається, що він не дуже радий тобі, та тому, що ми з тобою зустрічаємося, — продовжила Вікторія впівголоса. — Він іноді мене іще запитує за Абдула. Здається, вони іноді навіть з Абдулом іще грають в шахи по переписці. Проте він має зрозуміти, що я пішла далі, це моє життя, і ти важлива частина цього життя. Так що ти не хвилюйся, я тебе в образу йому не дам. — Вона подивилася на свій наручний годинник. — Ох, було б добре встигнути на трамвай на четверту годину.

Ануар подумав про шахи по переписці між колишнім хлопцем Вікторії, біологом, що жив тепер в далекому циліндричному поселенні на орбіті Сатурна, та її батьком. Робиш хід, і чекаєш дві з половиною години на відповідь біля комунікатора. І скільки таких іще гравців є, що сигналять один одному по всій Сонячній системі. "Сигнал" — тут думки Ануара знову повернулися до загадкового гравітаційного сигналу, який недавно тріангулювали, та до оголошеної місії. Місії в один кінець, в наступне століття, на шістдесят років. Місії, на яку його запросили, переславши йому повідомлення.

— Жителі Кеплер-22 побачать наше повідомлення більше ніж через шість столітть, коли нас уже не буде серед живих. Але пам'ять про нас, сліди нашого інтелекту, постануть перед розумними створіннями далекої зірки на іншому кінці космосу! — Професор Юнь із інституту контактології продовжував свою лекцію. В нього був високий лоб, коротке сиве волосся, та глибокі морщини на обличчі. З-під окулярів з тонкими оправами на присутніх в залі дивилися глибокі очі.

— Ануар, — прошептала Вікторія до нього. — Як думаєш, цим кеплеранам потрібні ландшафні дизайнери? Може заморозити мене, і відправити їм в капсулі? Розповім їм, як правильно обкладати грунт стежок на космічних поселеннях.

— На Кеплер-22 b немає твердої поверхні. Думаю, кеплерани не ходять по грунту, — тихо відповів їй Ануар. — Впевнений, у них маленькі пропеллери, і вони літають, як Карлсон літає під стріхами будинків.

Вікторія блиснула усмішкою та тихо засміялася.

— Ей, колеги на задніх рядах? У вас є що додати до наших пропозицій?

Старий професор контактології, Лі Юнь стояв біля подіуму, і дивився на Ануара.

— Ні, вибачаюсь. Ми просто дивуємося, як розумні форми життя могли еволюціонувати на гікеанній планеті, серед океану, під атмосферою із водню, — швидко відповів Ануар, сподіваючись, що в тіні обсерваторії не буде видно, як в нього почервоніло обличчя.

Професор Юнь задумливо опустив голову, та підніс руку до підборіддя.

— Так, це на даний момент загадка для наших астробіологів також. Проте найпопулярнішою теорією є те, що вони прилетіли туди, та живуть в атмосфері планети в гігантських небесних містах, що літають по атмосфері за допомогою розігрітого повітря в шарах, назразок наших дирижаблів.

— А знаєш, ти майже вгадав. — Тихо сказала йому Вікторія, поклавши руку хлопцю на коліно. Він розсіянно відповів їй, поклавши свою руку їй на бедро, біля подолу її короткої спідниці. Проте на мить в його уяві постали гігантські білі міста в небі, під блискучим сонцем Кеплер-22. Зорельоти заходили на посадку крізь атмосферу планети, лишаючи за собою шлейф із газу, та сідали на платформи. Кеплеряни, які в уяві Ануара були високими жовтими людьми із дивними зачісками, ходили по підвішених мотузками вулицях, що висіли кілометри над океаном планети.

— І взагалі, — продовжував професор. — Судячи з усього, більшість цивілізацій, з якими ми контактуємо серед зірок, не є рідними серед цих зірок, а прилетіли туди. Це логічно, оскільки у них були мільйони років на те, щоб розселитися серед рукавів галактики, будуючи гігантські космічні поселення, або ж тераформовуючи інші планети.

Ануар відчув, що рука Вікторії почала підніматися по його нозі. Він тим часом все не міг викинути із голови яскравих міст в небесах Кеплер-22 b.

— Колись людство не могло зрозуміти, чому Всесвіт виглядає настільки порожнім, при тому, що в ньому було достатньо місця та часу для зародження розумного життя. Це була справжня загадка для людей давнини! — продовжував професор. — Насправді, люди просто не могли в достатній мірі уявити масштаби. Космос неймовірно тяжкий для колонізації, він необсяжний. А розумне життя крихке та мимолітне, воно не вірус, що, десь появившись, реплікується та заповнює всі ніші. Розумні форми життя намагаються вижити в гігантському, холодному космосі, поширюються від зірки до зірки. Десь освоюються, а десь, ізольовані від інших цивілізацій, тихо згасають в самотності, або від техногенних катастроф. Розум у Всесвіті неймовірно тяжко знайти, але якщо знати де його шукати, він неймовірний.