Глава 3. Сонячна галявина.

Ануар лежав в плавках біля берегу одного із південних озер Вести, посеред галявини. Був весінній ранок, сонячні промені відблискували на поверхні води. В одній руці він тримав книгу "Тріумфальна Арка" Еріха Марії Ремарк, іншою тримав коктейль "Льодяний Метеор", який він час від часу попивав через трубочку. Тінь дерева, що росло при озері, приховувала його він сонця. Він час від часу поглядав в напрямку двох дівчат, що плавали в озері, зовсім близько біля берега.

Із води вибіг мододий, невикого росту, підкачаний блондин, та підбіг до Ануара.

— Вода... Супер! Прямо парене молоко! Залізай, перепливемо до іншого кінця і назад! На спір, що я перший, а? — кинув блондин до Ануара.

Той ліниво відклав книжку, та подивився на блондина.

— Олександре... Я хочу відпочити. Ми не для того сюди приїхали, в мій єдиний вихідний, щоб виясняти, хто швидше може переплисти це озеро. - Ануар сьорбнув коктейль. - Я так втомився за тиждень, їй богу. Комісії, експерименти, перевірки, рапорти. Щодня години метушні із антеннами гравітаційних хвиль та іншим обладнанням. Я просто хочу відпочити. Впевнений, ти запросто зможеш переплисти його хоть десять разів, швидше, за катамаран.

Блондин підняв великий палець вгору та усміхнувся.

— Звичайно ж, перепливу! Десять, двадцять разів, скільки захочеш. І врахуй, це озеро дуже глибоке, навіть глибше, ніж деякі озера на старій Землі. Як його там називали. Байконур... — Олександр на мить задумався, згадуючи щось із далекої шкільної програми. — Байкал!

Ануар пирхнув усмішкою.

— Не називали, а називають. Байкал досі є, він нікуди не випарувався, як інші озера на старій Землі, туди літають туристичні групи з Вести, — Ануар іще сьорбнув коктейлю. — І воно глибше за це озеро, значно. Півтора кілометри десь, це як між берегами цього озера.

— Яка різниця, ти мене грузиш чимось зайвим. То своїми гравітаційними хвилями, то іще якась лобуда, — Олександр махнув рукою. Сонце відблискувало на каплях води на його підкачаному тілі. - Дивись, і заздри моїй атлетичності, лежибока!

Він розвернувся, пробіг мимо двох дівчат, що вийшли із води, та бомбочкою бахнувся прямо в озеро. Одна із дівчат, брюнетка із довгим чорним волоссям, карими очима та в білому купальнику, відійшла на крок в сторону. Вона покрутила пальцем у виска, дивлячись на хвилі, що пішли озером від удару атлетичного тіла об воду. Глянувши на свою подругу, вона усміхнулася, та вони обидві підійшли до Ануара.

— Що, вже дочитав? — запитала Ануара інша дівчина, смуглява та висока, з пофарбованим світлим волоссям, в червоному купальнику.

— Він ніколи не дочитує ці книжки. — перша дівчина, брюнетка, підійшла до Ануара, нахилилась до нього, та поцілувала. - Так і валяються у нас стопки на столах в квартирі, ви ж бачили це.

— Ну вибач, Віторія, що я так повільно читаю, — Ануар усміхнувся своїй дівчині. Та замріяно опустила очі, та присіла біля нього. — Ти ж знаєш, я уважний читач, що вчитується в кожну маленьку деталь.

— Ти просто лінивий, і не хочеш доводити цю справу до кінця, — вона знову йому усміхнулася, поцілувала, та приянлася шукати щось у їхніх речах, в куті простині, яку вони постелили під деревом.

Інша дівчина, в червоному купальнику, подивилася кудись на озеро.

— Як там твої гравітаційні хвилі? Все приходять із космосу?

Дівчина запитала в Ануара, хоча очевидно було, що її взагалі не хвилювали ніякі гравітаційні хвилі.

— Та таке, щось там приходить на інтерферометри, щось йде по антеннах до наступних зірок по черзі. Ну а як у вас справи, Кірті? Як Олександр? — Ануар глянув на неї. Вона опустила погляд.

— Та що тобі сказати. Сходимось, розходимось. Іноді він ночує вдома. Іноді залипає в барі, а іноді в спортзалі.

Ануар знову взяв до рук книжку.

— Таке буває з нами чоловіками.

Вікторія продовжувала щось шукати в їхніх речах. Тут Кірті не стрималася, і заговорила дуже швидко, неначе перебиваючи саму себе.

— І він сам винен у всьому. То він хоче, щоб все було серйозно, то шукає незрозуміло чого на стороні. Він тижднями десь зникає, не пише нічого. А потім я бачу дивні голограми, записані ним в спортзалі, які мені пересилають наші спільні знайомі. І він сам запропонував вільні стосунки! А тепер жаліється, що я стільки часу провожу з Рупертом! А ось коли він приводив свою студенточку з Марсу, я йому нічого не казала. Тільки коли він захотів...

— Так, — Ануар прихлопнув книжку. — А тепер це вже трохи забагато інформації, як для мого єдиного вихідного дня.

Він почув легкий сміх Вікторії за своєю спиною.

— Вибач... Ми уже з Вікторією все це обговорили, просто мене іще трохи іноді зриває. А так то мені вже значно легше. - Вона на мить глянула в сторону Вікторії, а потім проговорила тихіше, так, щоб наче дівчина не чула. Але не настільки тихо, щоб Вікторія справді не почула. — Взагалі, вона в тебе золото. Тримайся обома руками за неї. Таких більше не знайти у всьому космосі.

Кірті повернулася, та пішла до озера. Ануар дивився їй вслід, потім перевів погляд на Олександра, що плив брасом до іншого берега.

— А вони смішні. Хоть багатосерійну мильну оперу знімай. — Ануар потягнувся рукою до спини Вікторії.

— Оу, тут твій годинник. — Вона встала над речима із кремом в одній руці, та наручним годинником Ануара в іншій.

— Ах так, я не хочу в свій єдиний вихідний читати повідомлення по університетських мессенджерах. Знову щось комусь взбреде в голову, або першокурсники зламають якусь установку, або запустять якусь неправильну програму. А так, я нічого не бачив, нічого не чув.

— Ну вибач, я лише одним оком побачила, що там є якесь повідомлення. — Вікторія уже поклала годинник на простиню між ними, та тепер натирала кремом руки та плечі.

Ануар глянув одним оком на годинник. На кінці дисплею світилася маленька зелена цятка.

— Давай допоможу тобі з кремом...

Вони лежали деякий час разом, насолоджуючись прекрасним сонячним днем. Три дівчини підійшли до озера, та розклали простені та свої речі неподалік від них.