Прощання

Місто розкинулося під ногами, наче сірий, вицвілий килим, з плямами, брудом, дірами і потертими краями. Воно чуже та в той же час нічого ближчого у мене немає. Запилене та порожнє. Без руху, без дії, без життя. Мого життя в ньому. Після всього, що сталося, після стількох потрясінь і втрат, більше нічого мене з ним не пов'язує. Я вільна і прийшла сюди попрощатися з ним. Сидячи на краю даху свого улюбленого колись хмарочосу, я розумію тільки одне - де б не була, куди б не поїхала, немає жодної причини, через яку мені варто повертатися сюди. Не впевнена, що щаслива від цієї думки. До цих пір, аж до подій цієї ночі, я мала мету і сенс жити тут, виживати самій і допомагати виживати іншим. Але тепер не залишилося нікого. Ні, це не зомбі-апокаліпсис, не вбивчий вірус і не кінець світу, коли раптом зникли всі люди на землі. Насправді так навіть було б простіше: бум - і ти одна у світі. Жодних зобов'язань, жодної необхідності, жодних зв'язків. Ні. Все якраз навпаки. Це мене не стало...

Все ж воно гарне, моє місто. Шляхетною пошарпаною красою, мов корона, що покотилася сходами ешафоту разом з відсіченою головою. Скільки нещасть довелося зазнати йому, скільки витримати. Стільки не виніс жоден живий у ньому. Воно увібрало в себе всі вади, всю підлість і ницість своїх жителів і тому стало таким сірим і непривабливим. Але для мене воно, як і раніше, гарне...

Смоґ майже розсіявся. Сивий світанок попереду. За димом і туманом ховаються сонце та зірки. Чого я чекаю, застигла на краю вежі? Що хочу побачити? Кого намагаюся знайти в порожнечі завмерлих вулиць?

Більше мені ніхто не потрібен. Я вільна, як... Порівняла б із птахом, але їх давно ніхто не бачив тут, і люди знають їх лише за малюнками. Отже, я вільна, мов вітер, що гуляє десь там за обрієм, овіває безкраї простори недоглянутої й спорожнілої землі. Вільна, як повітря, яким вже ніколи не зможу дихати. Вільна, як моє місто, що назавжди позбавилось мене.

У дивом уцілілому склі в стіні я бачу своє відображення... Дивно, але мені подобається. Білий колір мені навіть пасує. Завжди моє волосся було чорнішим за ніч, чорним, як моя суть, як все, що я робила; все, до чого я торкалася, ставало чорним. Але тепер воно біле, немов надія, яку я вперше дала цьому місту. Знак перетворення, зміни, нового життя і свободи.

Прощавай, моє місто. Більше я тебе не турбуватиму, більше не сколихатиму все найниціше в тобі, не допоможу твоїм жителям втекти від самих себе, не врятую їх від смерті, не подарую ще один день їх безглуздого життя...

Кілька діб без сну, але втоми не відчуваю. Не відчуваю нічого, крім легкості, бажання піднятися і вибухнути мільярдами невидимих ​​частинок, щоб нічого більше в цьому світі не нагадувало про мене. Але я знаю, що так не буде. Тому що волосся біле, а місто під моїми ногами - безмовне і спокійне, наче втомлений боєць, що нарешті здолав ворога.

Я любила його тремтливо та ніжно, я берегла його у своєму серці, але місто зробило все, на що було здатне, щоб позбутися мене. І йому це вдалося. Лише через кілька місяців мешканці зрозуміли, хто винен у їхніх бідах, - той, хто рятував їм життя. Парадокс.

- Ліє, вже час.

Тонкий промінь, ледь помітний, торкається мого плеча.

Час минає. Але я не можу. Ще хвильку, зовсім трохи...

- Зараз... Дай мені кілька секунд, - благаю, розуміючи, що залишатися тут ще хоч на мить - справжнє безумство.

- Добре.

Промінь зникає.

Що я тут роблю? Чому не йду? Прощаюся, я пам'ятаю. Відтепер місто не бажає мене знати, для нього я більше не існую. Втім, я ні для кого тепер не існую, крім однієї істоти, якій попри все я досі не байдужа.

- Роби, що можеш, де б ти не була, бережи те, що у тебе є, використай шанс, - шепоче на вухо промінь. - Настав час...

І я збережу тебе, моє божевільне місто, у моєму неіснуючому серці, у своїй звільненій душі, спогадах, що відтепер навіки є частиною мене. Я пам'ятатиму тебе прекрасним, квітучим і яскравим, яким ти було до того, як прийшла я; і пам'ятатиму похмурим і стражденним, яким стало після. Пробач мені, місто, тепер ми з тобою назавжди вільні один від одного.

Блідий промінь торкається мого волосся, і на краю башти залишається лише ледь помітна сіра тінь, що розсіється щойно сонце вступить у свої права.

Пробач і прощавай, моє місто...