1

Андрій витрусив папку з документами. Немала купка назбиралась за 32 роки. Покрутив у руках диплом. Кинув назад. Найнеобхідніший документ – це гроші. Вдоволено всміхнувся. Пощастило, що зняв з карти десять тисяч за два дні до війни.

– Нічого, прорвемось, – рішуче зачинив за собою двері.

Спочатку прилаштувався в колону на захід. Автівка перед ним хизувалась написом «ДЕТИ».  Для рашистів, щоб здалеку бачили. Непогана «броня».  В Андрія могла би бути така ж: тітка Галя постійно підсовувала йому свого внука, мовляв, він без батька, хоч ти будь для нього прикладом. Микитка ходив за ним хвостиком, а Андрій рахував хвилини, поки відбував цей сімейний обов’язок. Та коли тітки не стало, вишкіл зберігся – навіть тепер він кілька разів телефонував тітчиній доньці, Олені, і перепитував, чи поїдуть вони з ним. Вона белькотіла, що не хоче тинятися по світу з дитиною, і Андрій полегшено зітхав.

Колона рухалась дуже повільно, і він вирішив виїхати через села. Безлюдна дорога весело стелилася під колеса.

– Прорвемось! – втішився Андрій.

Зимова тиша заколисувала, аж раптом він побачив попереду автівку, що безпорадно стояла посеред дороги, сліпо блимаючи потрісканим склом і  уламками на порешеченому багажнику. На склі білів клаптик із написом «Діти».  Андрій різко вдарив по гальмах, розвернувся і погнав назад.

Хотілося сховатися в підвалі й не виходити, доки все не скінчиться. Але кермо саме повернуло на Київ. Андрій, дивуючись собі, прилаштувався у хвіст колони. В очах ще стояла понівечена автівка за селом, як машина попереду зупинилась. Не роздумуючи, він штовхнув дверцята, викотився із салону і, пригинаючись, побіг. У вухах шуміло й гупало, в очах рябило й розмивалось. У плечі штурхав страх, а ноги не слухались, повітря бракувало. Майже наосліп ступив ще пару кроків, потім тіло охопила невагомість, він змахнув крилами, злетів і… щокою відчув мерзлу землю.

Майже через вічність холод повернув його з блаженного небуття в болісну реальність. Андрій закректав, силкуючись сісти. В плече ніби впивався мільйон розпечених голок. Натужно підвівся і пішов до траси. Видряпався на узбіччя. Пусті автівки хапали повітря роззявленими дверцятами. Андрій втягнув голову в плечі і подибав уперед. Якоїсь миті відчув на собі чийсь погляд. Роззирнувся. Біля колеса синьої автівки сидів хлопчик років семи. Темні штанці й курточка, замурзані щоки від розмазаних брудними кулачками сліз.

– Привіт, – підійшов ближче Андрій. – Ти що тут робиш?

– Ми бігли, потім мама впала, – хлопчик шморгнув носом і хитнув головою на нерухоме тіло жінки, що лежало поруч.

– А я в Київ іду, до хлопчика Микитки, – Андрій спробував усміхнутися. – Підеш зі мною? Як тебе звати?

– Тимко.

Андрій взяв його за руку, потягнув:

– Ходімо, познайомлю з Микиткою, будете разом гратися.

Зовсім поруч просвистіла куля, дзенькнувши об кузов машини. Тимко знову припав до колеса і завмер. Андрій нахилився до нього:

– Якщо побіжимо, куля може й не влучити. А як залишимось, то задубіємо або здохнемо від голоду. То що? Ризикнемо?

Тимко уважно подивився йому в очі, підвівся і побіг. Андрій почвалав слідом.

– Якщо я впаду, ти не зупиняйся, чуєш? – гукнув навздогін. – Я дожену! Прорвемось!