Розділ 9 «Таємне місто»

Час наближався до вечора. Троє мандрівників були втомлені довгим переходом: очі злипалися, ноги відмовлялися йти далі. Ліллі та Олівер благали Ацуко зробити привал, але дівчина наполегливо йшла до визначеної мети.

— Жінко, нам ще довго йти? — простогнала Ліллі, звертаючись до Ацуко, але та навіть не повернула голови.

Олівер ішов поруч із Ліллі, час від часу допомагаючи їй перебиратися через струмки або прибираючи гілки, щоб їй було легше пробиратися крізь густий ліс. Раптом Ліллі помітила, як їхня провідниця оживилася. Крізь сонні очі дівчина побачила, як попереду почали вирізнятися величезні кам'яні стіни, вкриті густими гілками дикої троянди. У темряві здавалося, що проходу немає взагалі.

Ацуко підбігла до зарослого входу й гучно вигукнула:

— Ей, ви там заснули?!

Вона вперла руки в боки й стала у викличну позу, немов когось чекала. У ту ж мить під ногами пролунав гуркіт. З-під землі з'явилися флосвіти — дивні люди з очима, що світилися, як у хижаків. Вони оточили Ліллі та Олівера, зайнявши бойові позиції. На флосвітах не було особливої броні, що свідчило про їхнє мистецтво в бою. Зброя була спрямована на гостей.

Олівер витягнув новий меч і став спиною до Ліллі. «Що тут відбувається? Невже та дівчина мала рацію, і Ацуко справді заманює нас у пастку?» Хлопець стояв напружений, готовий до сутички, а його противники уважно оцінювали ситуацію, не зводячи поглядів із молодих подорожніх.

Ліллі, затамувавши подих, намагалася знайти бодай якийсь вихід із заплутаної ситуації. «Що тепер? Як нам бути далі?..» Вона раптом помітила силует, який наближався до Ацуко.

Перед дівчиною з’явився кремезний чоловік із довгим чорним волоссям, недбало зібраним шпилькою. Його суворий погляд лякав навіть у темряві. Здавалося, одним своїм рухом він міг наказати флосвітам знищити мандрівників.

— Чому так довго? Королева незадоволена! — проскрипів він, глянувши на супутників Ацуко. Потім махнув рукою, і флосвіти одразу опустили зброю, але залишалися насторожі.

Ліллі й Олівер важко видихнули й трохи розслабилися, але хлопець усе ще тримав меч, готовий до будь-якої несподіванки.

— Ех, старий, усе нормально. Розслабся, — ліниво промовила Ацуко, зчепивши руки за головою. Її безцеремонний тон миттєво вивів чоловіка з себе.

— Скільки разів я тобі казав? Не зазнавайся! Чи мені особисто тебе стратити?! — його обличчя червоніло від люті, а на чолі виступали вени.

Засміявшись, Ацуко відповіла:

— Ох, боюся-боюся… — У її голосі прозвучала серйозність. — На моєму шляху були невеликі перешкоди, але дівчину я доставила. Тепер пропусти нас до королеви.

Чоловік подивився на Олівера й загарчав:

— А що тут робить людина?! Як ти насмілилася привести його сюди? Ти ж знаєш закони!

Ліллі, мовчки дивлячись на роздратованого воїна, мимоволі схопила Олівера за руку. Хлопець відчув, як вона хвилюється, і переплів свої пальці з її, ледь помітно посміхнувшись, перш ніж повернути серйозний погляд на те, що відбувалося.

— На жаль чи на щастя, мені довелося взяти його із собою, — спокійно заявила Ацуко. — Усе інше я розповім королеві Протеї. А зараз не затримуй нас — часу обмаль.

Чоловік підняв голову й махнув рукою, віддаючи наказ. Перед ними раптово відкрився прохід.

Коли вони увійшли всередину, перед мандрівниками розкинулося велике зелене місто. Удалині височів прекрасний замок, оточений садами. Місто було наповнене різноманітними рослинами, а будинки виявилися вбудованими в гігантські дерева. Світлові вогні говорили про існування якоїсь технології, що робила життя цих істот комфортним.

Олівер, захоплено оглядаючись, прошепотів Ліллі:

— Гей, дивись…

Його погляд був прикований до замку. Ацуко, помітивши їхнє захоплення, усміхнулася.

«Здається, вам тут сподобається», — подумала вона, поглянувши на своїх супутників.