Глава 6 «Невідомі дороги та незвані гості»

Ранком біля будівлі, окутаної димом, стояла жінка в шкіряній куртці з капюшоном. Її бліде обличчя підкреслювали яскраво-сині очі та червона помада, а світло-сіре волосся вирізняло її серед натовпу. Вона дивилась на обгорілі стіни та людей навколо — з ледь помітною посмішкою.

Під зруйнованим будинком, схиливши голову, сиділа літня жінка з заплаканими очима. Біля неї стояв юнак, що намагався її заспокоїти, пестячи по плечу.
— Ось все, що знайшли, — тихо промовив він, показуючи їй обгорілий пучок документів і телефон. Жінка мовчки простягла руки, прийнявши речі, немов це був останній шматочок її загиблої доньки.

Бліда леді спостерігала за цією картиною, схрестивши руки на грудях. Її думки про звичайних людей були для неї смішними.
— Як сумно... — прошептала вона, спостерігаючи за скорботними. — Бідні мавпочки. І навіть не знають, що це всього лише спектакль.

Її роздуми перервав підходящий супутник.
— Моя Королево, — він схилив голову. — Залишки знайдені, але нічого незвичайного. Дівчина втекла.

Вона підняла брову, а потім коротко засміялась.
— Ну, звісно. Я знала, що вони з'являться, як тільки ми її знайдемо. Каїн буде незадоволений... Хоча, — її губи вигнулися в хижій посмішці, — у нас ще буде привід повеселитися.

Вона обернулась і пішла до машини. Сівши в автомобіль, Королева дивилась на місто через вікно, насмішливо шепочучи:
— Примітивні мавпочки. Але які ж вигадливі.

……

На годиннику було вже сім ранку. Кинувши машину на найближчій парковці, Олівер, Ліллі та Ацуко вирушили в бік лісу. Ацуко, сміючись, розповідала про свої враження від звичайних людей і тим, чим вони відрізняються.

Ідучи позаду активної та життєрадісної дівчини, Олівер і Ліллі крокували в повній тиші. На обличчі Ліллі чітко відображалась сум: вона думала про те, що покидає своє минуле життя. Водночас Олівер з цікавістю слухав їхнього провідника.

Коли Ацуко відійшла по своїх справах, Олівер перервав тишу. Підійшовши ближче до Ліллі, він сказав:
— Все буде добре, — його задумливий погляд був спрямований на дівчину. — Навіть не уявляю, як було важко тобі приховувати свої здібності від усіх. Хочеш виговоритися?

Ліллі, відчувши підтримку з боку хлопця, відчула слабкість. Їй справді хотілося виговоритися, але відкритись людині було важко. Особливо тому, хто заради неї кинув своє достатнє благополучне життя. Вона важко зітхнула і запитала:
— Чому ти вирішив йти зі мною? У тебе ж була ідеальна родина, багато друзів… Ми навіть не знаємо, що нас чекає попереду.

Олівер взяв її за підборіддя двома пальцями, змушуючи поглянути в очі. Ліллі, зупинившись, відчула, як її щоки вкрились рум'янцем. Їй не подобався фізичний контакт, але ця людина викликала довіру. Вона не могла опиратися.

— За цей місяць ти стала мені ріднішою за всіх, — з серйозним тоном сказав Олівер. — Ти не спілкуєшся зі мною через гроші чи вплив моїх батьків. Ти чесна і щира. Так, ми не знаємо, що нас чекає попереду, але я маю бути поруч, щоб захищати тебе і підтримувати. Що до родини… мої батьки не турбувались про мене. Кожен день я чув тільки докори і настанови. Навіщо старатись за тих, хто чекає, коли ти помилишся? І потім, я вже казав: я не можу забути те, що побачив, коли дізнався про твої сили.

Їх розмову перервала повернувшася Ацуко. Вона тримала в руках купу листя.

— Як прекрасна природа! Подивіться, який колір, — вона показала листя, її очі горіли від цікавості. — Ой, я вам заважала?

— Скільки нам ще йти? — грубувато запитав Олівер, подивившись на сонце, яке вже піднялося високо.

— Ой, хлопці, ми навіть не перетнули купол, — засміялась Ацуко. — Нам доведеться ночувати під відкритим небом. Можливо, до обіду завтра доберемось до місця призначення. А поки розслабтесь!

Вона підкинула листя в повітря і закружляла на місці.

— Вона як дитина, — пробурмотів Олівер, спостерігаючи за її безтурботними рухами.

— Згодна, — тихо кивнула Ліллі.

Ввечері трійця все більше заглиблювалась у ліс. Коли вони наблизились до куполу, Олівер раптом відчув жах, який пронизав все його тіло. Різко схопивши Ліллі за руку, він притягнув її до себе.

— Ей, що сталося? — здивовано запитала Ліллі, дивлячись на схвильованого Олівера. Ліс здавався спокійним, ні вона, ні Ацуко не відчували небезпеки.

— Страшно? І що ти будеш робити? — з маніакальною посмішкою запитала Ацуко, уважно розглядаючи його.

— Що, чорт забирай, відбувається?! — Олівер витягнув ніж, чекаючи пояснень від їхнього провідника.

Ацуко підійшла ближче, зупинившись поруч з ним.

— Ти ж бачиш, що ні я, ні Ліллі не відчуваємо небезпеки, — сказала вона з лякаючою усмішкою. — Справа в тому, що ти — людина.

Ліллі обережно забрала ніж з рук Олівера.

— Ми наблизились до куполу? — запитала вона.

Ацуко кивнула.

— Люди не мають права заходити сюди. Купол викликає у них відчуття страху, змушує бігти. Ті, хто ризикне пройти далі, побачать своїх демонів. Навіть найсміливіші зазвичай тікають. Але ти тримаєшся. Молодець!

Вона протягнула руку і торкнулась до Олівера. Її долоня засвітлілася бірюзовим світлом.

— Так краще? — запитала вона, відступаючи назад.

Олівер відчув, як мурашки пробігли по його тілу, а потім помітив на своїй руці дивні гравіювання.

— Що це? — запитав він, розглядаючи незрозумілі символи.

— Це твій квиток у нове життя, — усміхнулась Ацуко.

Пройшовши через магічний купол, який відлякував звичайних людей, ближче до вечора команда розклала спальники. Поки Ацуко готувала вечерю, наспівуючи пісні Леді Гаги, Олівер, зібравши дрова і розпаливши вогнище, раптом зрозумів, що по дорозі втратив свою запальничку.

— Чорт... — пробурмотів він.

Дівчата повернулись до нього.

— Що сталося? — запитала Ліллі.

— Я десь загубив запальничку... — зізнався він.

Ацуко, сміючись, подивилася на нього.

— Навіщо тобі запальничка, малюк?

Олівер насупився.

— Ей, чому я малюк? Тепер що, вогонь каміннями розводити? — Він вдарив себе по лобі. — Чорт, Ліллі... мені потрібна твоя допомога.