Глава 5. Попіл і прах

Ліллі, Олівер і Ацуко стояли в квітковому магазині. Ліллі важким поглядом дивилася на полиці, а Ацуко готувала все необхідне для їхньої авантюри. Олівер, помітивши стан дівчини, закурив сигарету, підійшов ближче і сказав:

— Ми можемо придумати інший план… — хлопець поклав долоню на плече Ліллі, намагаючись її підбадьорити, хоча знав, що вона не любить зайвих дотиків. — Якщо ти не готова, ми можемо поговорити і вирушити пізніше. Можливо, не обов’язково так поспішати?

Він дивився на Ліллі, розуміючи, як їй важко налаштуватися на цю справу. Попри коротке знайомство, Олівер уже прив’язався до дівчини. Бачачи її прекрасні блакитні очі такими засмученими, він відчував, як біль стискає його горло. Відчувши, як Ліллі напружилася, він тут же прибрав руку. Важко зітхнувши, хлопець зробив затяжку і випустив дим у приміщенні.

— Тут не курять… — важко зітхнувши, сказала Ліллі.

Побачивши її розчарований погляд, Олівер швидко загасив сигарету.

— Я чудово розумію, що так буде краще, і вони нас не шукатимуть. Адже Ацуко сказала, що дороги назад немає… — стримуючи сльози, Ліллі дивилася на вітрини магазину, де красувалися яскраві квіти, які вона вирощувала останні кілька років. Майже всі рослини в цьому місці з’явилися завдяки її турботі й краплі магії.

Енергійна Ацуко підійшла до пари, мало не збивши їх із ніг. Обійнявши їх за шиї, як старих друзів, вона з натхненним, майже маніакальним тоном вигукнула:

— Спалимо це все в попіл!

Олівер, вирвавшись із її міцних обіймів, підійшов до комірки, відкрив сумку, яку принесла їхня супутниця, і здивовано запитав:

— Ти справді це дістала? Я думав, ти жартуєш… — він дістав із сумки кістки невідомої людини і з огидою подивився на Ацуко.

Ліллі, прикривши рот і стримуючи нудоту, дивилася зі страхом. У її думках майнуло: «Невже вона справді це зробила? Що рухає цією жінкою? На вигляд їй не більше 22 років, але вона явно не сповна розуму».

Ацуко, сміючись, схопилася за живіт:

— Чого ви такі серйозні? У мене знайомий працює в ритуальних послугах. Після кремації кількох людей я позичила в нього їхні залишки. — Вона забрала сумку з рук Олівера і почала готувати місце, розклавши рештки безіменних людей і прикривши їх речами.

Ліллі, спостерігаючи за моторошною сценою, залишила за прилавком свою сумку та куртку Олівера з документами й телефонами у внутрішніх кишенях, зробивши вигляд, що пара перебувала в магазині під час подій. Підійшовши до чорного входу, вона переконалася, що навколо нікого немає. Знову обвівши поглядом рідні полиці, Ліллі згадала, як її мама й тато допомагали їй відкрити цей магазин, як її старший зведений брат постійно піддражнював її через любов до рослин...

— Чого чекаємо? — Ацуко, пританцьовуючи, звернулася до Ліллі. — Я не володію стихією вогню. Пожежу потрібно влаштувати тобі.

Ліллі довго стояла перед підсобкою, роздумуючи: «Невже мені справді потрібно спалити все й залишити рідних? Чому Олівер здається таким спокійним? Йому не страшно розлучитися зі своїм життям? У нього ж є друзі й забезпечені батьки…» Її думки ставали дедалі похмурішими, і страх перед майбутнім посилювався.

«Ні… Ацуко має рацію. Мені потрібно дізнатися, хто я. Якщо я залишуся тут, люди приймуть мене за божевільну… Мені потрібно знайти себе», — твердо вирішила вона.

Коли до неї підійшов стурбований Олівер, Ліллі різко змахнула рукою в бік газової труби. Кінець її вогняного батога розрізав метал, і в повітря ринув газ. Іскри від батога запалили суміш. Пролунав оглушливий вибух, і полум’я миттєво охопило кімнату, перетворюючи приміщення на палаюче пекло.

Вибігши з магазину, троє друзів зникли, не залишивши слідів. Біжучи вулицею, вони задихалися від хвилювання. Озирнувшись назад, Ліллі побачила, як палає її затишне сховище. Від усвідомлення, що її безпечний простір знищено, дівчина відчула, як у неї стискається все всередині. У цей момент вона відчула дотик. Вона побачила руку свого супутника.

Олівер схопив Ліллі за руку, боячись втратити її в паніці. Вони дісталися машини Ацуко, сіли всередину й помчали геть.

Уже в квартирі Ацуко Ліллі сиділа в шоковому стані, розуміючи, що дороги назад більше немає. Вона знищила своє творіння, і це розривало їй серце.

Олівер, помітивши її беземоційне обличчя, підійшов і обійняв її, забувши про те, що вона не любить дотиків.

— Ми залишимося тут до ранку? — запитав він, звертаючись до Ацуко, яка спокійно готувала вечерю.

— Звичайно. Рано вранці вирушаємо до лісів Квебеку, — відповіла вона. Побачивши, як спустошено виглядає Ліллі, Ацуко змінилася в обличчі й тихо додала: — Ти зробила правильно. Набагато краще, якщо вони попрощаються з тобою так, ніж шукатимуть тебе по всьому світу.

Ліллі притулилася носом до грудей Олівера й тихо сказала:

— Мені буде їх не вистачати… Вони ж виховували мене як доньку…

— Принаймні ти дізнаєшся правду про себе, а я буду поруч, що б не сталося, — сказав Олівер спокійним, майже грубим голосом.

Він поглянув на бадьору Ацуко, яка наспівувала й накривала на стіл, і трохи засміявся. Нахилившись до Ліллі, він пошепки додав:

— Мені здається, вона не дасть нам нудьгувати…

Ліллі подивилася на Ацуко, яка випромінювала спокій і тепло. Попри дивність, від неї йшло відчуття надійності.

Ацуко, помітивши їхні погляди, розчулено поставила чайник і запросила всіх до столу:

— Що ж, витираємо сльози й сідаємо вечеряти.