Третя глава. Перше спілкування

Кінець вересня… Невелика компанія молодих людей прогулюється вулицями Квебека, без турбот, спілкуючись на різні теми. Лукаш, як зазвичай, хвалився новими досягненнями у відеоіграх, розповідаючи про це, ніби про щось дійсно важливе. Раптом тишу порушив один із друзів…

— Мені треба зайти в квітковий магазин…

Лукаш одразу вирішив підколоти друга, але тут же Ліам додав:

— У твоєї матері ж ювілей? І що даруватимеш?

— Аквілегію... Це її улюблені квіти, але в нашій країні їх майже неможливо знайти. Я знайшов на сайті тільки один магазин у нашому місті, де їх можна купити… — відповів Олівер і перевірив адресу в телефоні. — Хтось зі мною піде? Тут буквально через два квартали...

— Ні, мені додому пора, треба підготувати доповідь, — відповів Ліам.

— А я не люблю ці всі жіночі теми, ще й за квіточками ходити з тобою… — сказав Лукаш і подивився на годинник. — Власне, мені пора додому, скоро матч по К.С. починається... Таке не можна пропустити…

— Ну, я в принципі не здивований… — сказав Олівер, закриваючи руками сигару, щоб прикурити.

— Ооо, до речі… Даш одну? А то я свої вдома забув… — простягає руку з наигранно щирою усмішкою.

Олівер тяжко видихнув, дав сигарету і обернувся в сторону пішохідного переходу.

Хлопці попрощались і залишили друга зі своїми думками.

І ось, доходячи до магазину, він побачив дуже яскраву вітрину з різними незнайомими для нього видами квітів. Деякі здавались буквально нереальними, наче таку красу в нашому світі й не може бути. Схоже, їх намалював художник і затягнув у реальний світ. Серед сірих мокрих вулиць стояв яскравий магазин, що вирізнявся на фоні, наче заходиш у казку… Молодий хлопець зайшов і, незважаючи на свій строгий характер, на його обличчі почала розцвітати найщиріша усмішка. Він переглянув полиці і, зрештою, не побачив тих квітів, які йому потрібні. Він підійшов до стійки, постукав, і вийшла дівчина, чиї очі він не забуде ніколи. Дівчина з яскраво-блакитними очима і вогненно-рудим волоссям, зібраним у недбалу косу, вийшла з посмішкою привітатися з молодим чоловіком. Олівер з посмішкою привітався з дівчиною.

— Так це правда, що ти працюєш у квітковому магазині?

Побачивши перед собою високого темноволосого хлопця, дівчина впізнала свого однокурсника. Трохи здивована побачити його в такому місці, вона спокійно відповіла:

— Добрий вечір… — усміхнулась дівчина, явно не очікуючи зустріти того самого грубуватого хлопця зі свого курсу.

Через ніякову тишу хлопець відповів:

— Я, власне, хотів забрати своє замовлення, — показавши свій номер телефону на екрані, простягнув дівчині на стійку, показуючи онлайн-замовлення.

— Так, одну хвилинку… Ого… То це тебе чекає це замовлення… — усміхнулась дівчина і пішла в інший кут приміщення. Вона принесла на стійку вазу, в якій стояли дуже красиві яскраво-червоні квіти з незвичайною формою з п’яти пелюсток, зібраних в одну воронку, а навколо них вигнуті чашолистки червонуватого кольору.

— Аквілегія колумбійська… У вас хороший смак.

— Ну, це квіти для моєї матері… Їй дуже подобаються вони, але їх практично не знайти в нашій країні.

— Ну, в результаті ви їх знайшли, — сказала, складаючи букет, дівчина.

— Слухай, а ти завтра ввечері вільна? — спокійним голосом сказав хлопець.

Трохи запинаючись, не зрозумівши, що означає це питання, дівчина сказала:

— Ну, я завтра до восьмої вечора працюю… А потім жодних планів.

— Чудово… Тоді я зайду за тобою.

— Навіщо?.. — здивовано запитала дівчина, віддаючи власнику замовлення.

— Пройдемося, погуляємо. Ти ж не проти? — усміхнувся хлопець.

— Ну, я…

— Чудово, ввечері буду… — не даючи закінчити фразу, хлопець забрав букет і пішов на вихід.