Глава 4

Світ повільно повертався до мене. Спершу тиша, потім м’яке тепло, що огортало тіло, і десь у далині запахи трав, меду та диму від вогнища. Я розплющила очі й на мить не могла зрозуміти, де я. Наді мною висів різьблений дерев’яний балдахін, а поруч важкі штори кольору бордо. Кімната була вишукана, але водночас дивно затишна: темне дерево, старовинні меблі, камін, у якому ще тліли жарини.

Я обережно підвелася, відчуваючи слабкість у ногах. Голову наче стягувало обручем, але страх і цікавість узяли гору. На мені була чиста сорочка з м’якої тканини, а біля ліжка миска з прохолодною водою й травами. Хтось явно дбав про мене.

Я не знала, чи вдячна я цим людям, чи боюся їх. Те, як хтось лагідно перев’язував мої подряпини, контрастувало з тією дикою ніччю в лісі. Але інстинкт шепотів  це місце не зовсім чуже.

Я спустила ноги на підлогу й повільно підійшла до дверей. Десь унизу чути було голоси  жіночий і чоловічий. Прислухалася.

- Каїре, - почувся лагідний, але владний голос. - Я тебе прошу, не смій навіть думати зробити їй боляче. Вона перелякана, і це природно. Якщо дізнаюся, що ти був різкий… буде тобі непереливки.

Його голос  глибокий, трохи хриплуватий зупинив мене. Я чула його колись, серед темряви, коли вовк дивився просто в мої очі. І тепер… він говорив людськими словами.

- Мамо, я нічого такого не планую, - відповів чоловік спокійно, але в його тоні відчувалася стримана сила. - Я лише хочу, щоб вона зрозуміла, хто вона є.

Моє серце застрибало. Його звали Каїр. Той самий, що…
Я зробила кілька кроків униз сходами. Дерев’яні щаблі ледь поскрипували під ногами.

- Перепрошую… - озвалася я, намагаючись не тремтіти. - Хто ви? І що, власне, відбувається?

- Ти прокинулася, дитино, - Лінель посміхнулася й підійшла ближче. - Слава небесам. Як почуваєшся?

- Добре… певно, - я ковтнула. - Але я не розумію. Де я? І хто він? - кивнула на чоловіка, що стояв трохи осторонь, спершись на край столу.

- Маю справи, - коротко сказав він і вийшов, навіть не глянувши на мене. Двері за ним тихо зачинилися.

Коли він зник, у кімнаті стало холодніше. Мені здалося, що разом із ним вийшло щось, що змушувало мене дихати глибше. Без нього повітря було надто густим, майже важким. Я відчула, як напруга в грудях спала, і водночас якесь дивне розчарування.

Лінель зітхнула. - Не звертай уваги. Він просто розгублений.

- Розгублений? А я, по-твоєму, ні? Я мало не померла від страху в лісі! І раптом прокидаюся в чужому домі… - голос зірвався. - Що все це означає?

Лінель тихо присіла навпроти мене, поклала руку на мої пальці.
- Селено, послухай уважно. Мій син розповів мені про тебе ще до того, як ти прийшла в наше селище. Він відчув, що знайшов свою пару. І попросив мене допомогти, щоб ти опинилася тут, у безпеці.

- Пару? - повторила я, майже не розуміючи. - Ви про що?

- Про те, що це селище  не звичайне. Ми - перевертні, - вона промовила це спокійно, наче говорила про щось природне. - А ти, Селено, істинна пара мого сина, альфи зграї.

Мене наче холодною водою облили.
- Ви жартуєте… - прошепотіла я. - Це якийсь божевільний сон.

Я різко підвелася.
- Ні, я піду. Мені треба… - але не встигла закінчити. Світ перед очима хитнувся, і різкий біль пронизав груди. Ноги підкосилися. Світ повільно почав плисти. Не як після страху - як після глибокого вдиху, який затягнув у себе чужу силу. У грудях наче щось зрушило, болісно, але знайомо. Я не розуміла, що це - страх чи відгук на його присутність.

- Не рухайся! - Лінель миттю опинилася поруч, підтримала мене під руки й допомогла сісти. - Ти не можеш піти. Твоє тіло вже відгукується на зв’язок із Каїром. Це знак, що ти одна з нас.

- Ні… - прошепотіла я, важко дихаючи. - Це не може бути правдою…

- Може, дитино. І час усе пояснить.

Її голос був ніжним, але всередині мене підіймався буревій. Я не знала, чого боятися більше,  правди, яку вона вимовляла так спокійно, чи спогаду про ті очі в темряві, від яких тоді я ледве втекла… і які тепер не виходили з думок.