Глава 3

Ми йшли стежкою, що петляла крізь поля й перелоги, відчуваючи холодний подих вечірнього вітру. У руках я несла невелику сумку зі склянками, травами та настоянками.

Коли я наблизилася, мої очі помітили Лінель. Вона постала переді мною, і я миттєво відчула, що щось змінилося. Її постава була ще витонченішою, а обличчя випромінювало спокій і доброзичливість. Очі Лінель, зелені й глибокі, здавалися смарагдовим світлом.

- Селено, рада тебе бачити, - промовила вона, її голос був м’яким і одночасно сповненим сили. - Еліра чекає твоєї допомоги.

Я кивнула, прискорюючи кроки. Мене завжди трохи лякала невідомість, але тут відчувалася потреба, яку не можна ігнорувати. Селище, здається, жило за своїми правилами. Люди були дружелюбні, але їхня поведінка мала якусь невидиму гармонію, яку я не могла одразу пояснити. Селище звалося Лунаріс. «Місячне» місце, як називали його місцеві. Серед гір і лісів, де місяць здавався ближчим, ніж небо, це селище жило у власному ритмі. Невелике поселення, розташоване між пагорбами та старими дубами. Кожна хата мала свій сад із пахучими травами, і навіть дим із коминів мав аромат полину й розмарину.

Тут жили ті, хто навчився жити в злагоді з природою. Ніхто не піднімав голосу, не поспішав.

Я увійшла до будинку, де лежала Еліра. Будинок Еліри стояв на узліссі, там, де стежка зливалася з тінями дерев. Усередині пахло димом, травами й медом. Запахи, що заспокоюють навіть тоді, коли серце стискає тривога. Стіни були обвішані сушеним зіллям, зв’язаним у пучки, що тихо шелестіли від подиху вітру. На полиці біля вікна стояли глиняні банки з настоями, а біля ліжка тьмяно жевріла свічка у кованому тримачі.

Вікна були маленькі, затягнуті тонкою тканиною, крізь яку пробивалося тепле світло. Воно робило кімнату затишною, ніби час тут сповільнювався. Усе дихало простотою й любов’ю до життя, хоч зараз у цьому домі панувала тривога.

 Обличчя Еліри було бліде, а руки тремтіли від болю. Живіт стискався, і вона важко дихала.

- Селено… допоможи мені, - прошепотіла вона, і я відчула, як її страх переходить у мене.

Я сіла поруч і дістала свою сумку з травами. Перш ніж щось робити, я дихнула глибоко, щоб заспокоїтися. Потім акуратно поклала руки їй на живіт, відчуваючи напруження м’язів.

- Все буде добре, Еліра. Я знаю, що роблю.

Я швидко підготувала настоянку із звіробою та м’яти, давши дівчині трохи випити.

- Ще болить, але я… відчуваю, що легше, - прошепотіла Еліра, стискаючи мою руку.

- Ти сильна, - тихо сказала я. - Ти борешся не лише за себе.

Лінель кивнула, її голос став низьким, але впевненим:

- У нашому роді завжди народжуються ті, хто не боїться болю. Але зараз ти не одна, Еліро. Ми всі - поруч.
- Дякую, - ледь усміхнулася вона, а її очі наповнилися слізьми. - Я боюсь не болю… а того, що дитя може не вижити.
- Воно сильне, як і його мати, - відповіла я, торкнувшись її чола. - Довірся мені.

 Потім наклала на живіт теплий компрес із травами, що розслаблюють м’язи і зменшують біль. Лінель принесла трохи теплої води, аби я могла змочити рушник для компресу.

- Ти завжди так дбаєш про людей, Селено, - тихо промовила Лінель, стоячи поруч. - Це рідкісний дар.

Я відчула тепло від її слів. Поступово Еліра розслабилася, дихання стало рівнішим. Я обережно погладжувала живіт.

-Дякую тобі Селено!

Я усміхнулася, відчуваючи гордість і спокій. Лінель провела мене до свого дому. Дім випромінював затишок: старі дерев’яні меблі, килими з теплими візерунками, свічки, що тихо мерехтіли, наповнювали простір спокоєм і теплом.

Лінель приготувала нам чай із трав, і ми сіли за круглий стіл. Я відчувала, як тривога й втому залишають моє тіло. Ми говорили про життя селища, про людей і природу, про лікування травами. Її присутність заспокоювала.

- А ти не боїшся бути тут, серед нас? - раптом спитала Лінель, її голос став серйознішим.

-Чому маю боятися? - я підняла погляд.

- Бо не всі чужі витримують силу Лунарісу. Місце приймає не кожного.

- Мабуть, мені пощастило, - усміхнулася я.

- Ні, - відповіла вона повільно. - Це не випадковість.

Ми довго сміялися і розмовляли, і вечір поступово спускався на селище. Тіні довгою ковдрою накривали вулиці, а тепле світло із вікон Лінель наповнювало душу спокоєм.

- Можеш залишитися на ніч, - запропонувала Лінель.

- Дякую, Лінель, але я мушу йти, - і хоча серце билося швидше, я відчувала, що правильне рішення - йти назад додому.

Коли я майже виходила з межі селища, серед вечірньої тиші помітила його - того самого чорного вовка. Він стояв на краю стежки, величний і спокійний, його очі світлилися в сутінках.

У його погляді було щось людське. Біль, спокій і щось, що змусило мене завмерти. Здавалося, він дивиться просто в душу, пізнаючи мене краще, ніж я сама. Повітря навколо стало важким, як перед грозою. Серце билося в горлі, а світ здався надто тихим, надто живим.

- Хто ти?.. - прошепотіла я, але відповіддю стало лише тихе гарчання, схоже більше на стогін, ніж на загрозу. Серце здригнулося, а всередині спалахнула паніка. Я злякалася і побігла.