Глава 2

Місяць минув від того дня, коли я вперше побачила чорного звіра в лісі. Життя потроху поверталося до звичного ритму: ранкові збори трав, приготування настоянок, перев’язки ран і поради односельчанам. Ліс, що оточував наше село, залишався для мене притулком, де я відчувала себе потрібною. І водночас пам’ять про золоті очі звіра не давала мені спокою. Іноді вони приходили в сни, пробуджуючи тривогу й цікавість одночасно.

У моїй хатині завжди пахло травами: полином, звіробоєм, чебрецем і корою вільхи. Банки з настоями стояли рядами на полицях, деякі вже вкриті пилом, інші щойно наповнені, ще теплі від свіжого зілля. Щоранку я розкладала їх, перевіряла кольори, густину, аромат і все записувала в стару мамину книгу, яку берегла, як найцінніший скарб. Сторінки пожовкли від часу, але чорнило трималося вперто.

Мама навчила мене слухати світ. Вона казала, що кожна рослина має голос  треба тільки захотіти його почути. Коли я збирала трави, то завжди торкалася листя пальцями, може, тому настоянки в мене завжди діяли краще, ніж у старих травниць.

Селяни часто приходили до мене: хто з опіком, хто з раною від серпа, хто просто за порадою. Я ніколи не брала плати. Лише трохи зерна або глечик молока.

І все ж часом я відчувала себе осторонь від усіх. Не тому, що мене цуралися, а тому, що я жила на межі між людським і диким. Удень я допомагала людям, а вночі слухала ліс, якого вони боялися. Ліс був моїм другом. Його тиша давала спокій, шелест трав це відповіді, яких я не знаходила серед людей.

Того дня я довго сиділа за столом, переписуючи новий рецепт від гарячки. Записувала повільно, вдумливо, згадуючи мамині слова: «Травниця мусить лікувати не лише тіло, а й душу». Надворі шелестіло листя, і вечір лягав на землю тихими тінями. Дим від свічки підіймався догори, тонкий, мов нитка між світами.

Я відклала перо, втомлено потерла очі й вдихнула аромат сушеної м’яти. Надворі все стихло. Лише сова згукнула десь за лісом. На мить мені здалося, що я знову бачу ті золоті очі серед темряви. Серце стиснулося, але я змусила себе не думати про це. Просто ще один спогад, ще один відгомін ночі.

Я накрила книгу тканиною, зібрала трави в кошик і підійшла до вікна. Небо вже було глибоке, фіолетове, з першими зорями, а вітер приносив запах вологи й кори. Здавалося, що ліс кличе мене, як завжди. Але цього разу я залишилась удома. У мене було відчуття, що хтось ось-ось постукає в двері.

І справді. За кілька хвилин почулося легке тук-тук. Серце здригнулося, але я підвела голову:

- Входьте, будь ласка.

Двері повільно відчинилися, і на порозі стояла жінка років сорока п’яти. Волосся її темне, з сивими пасмами, зібране у просту косу. Очі втомлені, але уважні, а на обличчі були зморшки, що видавали і життєвий досвід. Я не бачила її раніше у селі.

- Добрий вечір… - промовила вона тихо. - У мене голова болить. Кажуть, що ви… травниця?

- Так, - відповіла я, кивнувши. - Сідайте.

Жінка обережно присіла на лавку, притискаючи долоні до скронь.

- Голова… неначе важка скеля тисне з усіх боків. Я довідалася про вас, бо травниця, що жила в нашому селі, вже була стара і померла, тож прийшла до тебе, бо наші трави вже не допомагають, - сказала Лінель, знімаючи з плечей темну накидку.

Я відчула легке тепло: вона довірилася мені, хоч і була чужинкою.

- Розумію, - підбираючи листя м’яти і кори верби. - Мене звати Селеста. Я приготую настоянку, що полегшить ваш біль.

Лінель, як вона представилася, злегка посміхнулася:

- Дякую, Селесто. Я шукала когось, кому можна довіряти. Мені казали, що ви вправна травниця і добра людина.

Я мовчки працювала, змішуючи м’яту, мелісу й трохи кори верби. Коли настойка була готова, подала її жінці в маленькій склянці.

- Пийте повільно. Біль скоро мине.

Вона вдихнула аромат настоянки і обережно випила. Потім зітхнула, розслабивши плечі:

- Ви не лише вправна травниця, - тихо сказала вона, - а й умієте заспокоїти словом.

Я кивнула, відчуваючи, що слова дійсно можуть бути ліками.

- Люди кажуть, ви живете тут самі, – сказала Лінель. – Вам не страшно ночами?
- Страшно буває лише тим, хто має що втрачати, а я вже давно втратила все, що було найцінніше. Вона мовчки опустила погляд, і між нами запала коротка тиша.

- Селесто, - промовила Лінель після паузи, - я хотіла б попросити вас про ще одну послугу. Моя сусідка вагітна, і останнім часом у неї сильні болі в животі. Чи можеш ти завтра відвідати її?

Я трохи вагалася. Але щось у голосі Лінель змусило мене погодитися.

- Добре. Скажіть, де живе ваша сусідка.

- Я завтра відправлю до тебе людину. Дякую, Селесто, - промовила вона тихо.

Наступного ранку я прокинулася від тихого світла, що пробивалося крізь щілини у вікнах. Ще до того, як я встигла розплести косу й приготувати трави для ранкового настою, почувся легкий стук у двері.

- Входьте, будь ласка.

Двері відчинилися, і на порозі стояв хлопець років вісімнадцяти. Він був міцної статури, з широкими плечима й сильними руками, але рухався легко, а в погляді читалася щира рішучість.