Глава 1

Я завжди відчувала себе трохи чужою у нашому селі. Ґвендовель, з його кам’яними хатинами й тихим подихом лісу, здавався мені одночасно рідним і далеким. Іноді, коли вечорами дзвеніли дзвони, я виходила на пагорб і дивилася, як дим із коминів тягнеться до неба - рівно, спокійно, ніби чужий світ дихає поруч, а я лише тінь, що випадково опинилася серед людей.

Мене звуть Селеста, і я сирота. Мені двадцять років. Мої батьки померли, п’ятнадцять років тому, коли мені було п’ять років, залишивши після себе лише спогади і невеличку хатину на околиці. Іноді мені здається, що їхні голоси все ще живуть у стінах,  коли вітер гойдає двері, я чую, як мама кличе на вечерю, а тато сміється, розпалюючи вогонь. Я пам’ятаю, як одного разу мама відвела мене на поля, де ріс рідкісний жовтий мак. Вона навчала мене говорити з травами, щоб вони відчували мої наміри. Тоді відбувалося щось дивне: комаха, що заплуталася у росі, відразу виривалася на волю, а маленьке пташеня пробувало піднятися у небо.

 Мій брат Тарен зник, коли йому було дванадцять. Я досі пам’ятаю той день. Сонце сходило крізь туман, а він вийшов із дому, обіцяючи повернутися, і… не повернувся. Тоді я стояла босоніж на порозі й тримала в руках дерев’яну фігурку вовка, яку він вирізав для мене напередодні. Відтоді я ніколи не змогла викинути її, навіть коли дерево потемніло від часу. Порожнеча залишилася не лише у хаті, а й у моєму серці.

Коли мені було десять, я вже жила зовсім сама. Пам’ятаю, як вчилася розпалювати вогонь у грубці, щоб зварити собі чай із трав, і відчувала дивну гордість, коли впоралася без допомоги. Я навчилася прислухатися до кожного шелесту листя, кожного крику пташки, бо це стало моїм орієнтиром у світі. Інколи ночами я сиділа на порозі хати і рахувала зірки, уявляючи, що Тарен дивиться на ті ж самі зірки десь далеко. Самотність була важкою, але вона навчила мене не боятися і довіряти власним силам.

Я мала світле, майже золотисте волосся, що спадало хвилею на плечі, і шкіру з ніжним теплим відтінком. Мої очі були блакитні, як вода ранкової роси, а риси обличчя  тонкі та витончені, злегка аристократичні. Коли усміхалася, світ навколо неначе ставав трохи м’якшим, а коли сумувала  погляд здавався ще глибшим, немов проймаючи світло й тінь водночас. Моя постава була струнка, але не надто висока. Я завжди намагалася бути тихою та обережною, щоб не виділятися серед односельців.

Я часто згадую батьків. Мама вчила мене збирати лікарські трави, показувала, як відокремлювати корінці, листя й пелюстки, щоб вони зберігали силу. Її руки пахли полином і медом. Коли вона торкалася моєї голови, мені здавалося, що навіть біль і страх тікають. Тепер цей запах я відчуваю тільки серед трав і тоді здається, що мама поруч. Тато розповідав про ліс, про старі легенди, про тварин, які охороняють його таємниці. Їхніх слів і тепла мені бракує щодня. Відтоді я залишилася одна, і ліс став моїм другом і наставником. Інколи ліс нагадує мені про Тарена. Я пам’ятаю місце, де він колись намагався змайструвати маленький човник із кори. Ми разом спостерігали за рибками у ставку, сміялися, коли він впав у воду.

Я - травниця, роблю настойки і мазі, перетираю трави, з’єдную корінці з водою, запалюю трав’яні лампадки, слухаю стогін хворих. Часто після важкого дня я сиджу на призьбі, дивлюсь, як сутеніє, і думаю, скільки болю можна вмістити в одну людину, перш ніж вона сама стане ліками для інших. Більшість односельчан ставиться до мене з обережністю і повагою. Вони знають, якщо прийдеш до Селести, вона допоможе. Але я відчуваю тягар відповідальності. Ліки лікують тіло, але душу - ніколи.

Того ранку я прокинулася раніше за перших півнів. Десь глибоко в серці відчувала, що сьогодні буде інакше. Повітря було густе від вологості, а над дахами ще тримався нічний серпанок. Усе навколо здавалося непорушним, але я відчувала, світ от-от зробить подих, і щось зміниться. Холодна роса ковзала по плечах, хоча я ще лежала під ковдрою. Взяла кошик, наповнений перев’язками, зіллями й маленькою скляною пляшкою з настоянкою і рушила в ліс. Моя мета знайти рідкісну квітку «золотий корінь», яка з’являється лише на ранковій росі.

Ліс зустрів мене тихо, злегка шелестячи листям, що нагадувало тихий шепіт. Кожен крок лунав занадто голосно, і навіть птахи на мить замовкали, ніби прислухалися до мене. Сонце пробивалося крізь гілки, і кожен промінь здавався живим, неначе ліс сам вітав мене. Я йшла обережно, перевіряючи стежку, прислухалася до звуків. Подекуди пташки щебетали, подекуди шелестів невідомий рух. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Внутрішнє передчуття тремтіло в мені, як жива істота.

Дійшовши до галявини, де росла квітка, я зупинилася. Її золотаво-рожеві пелюстки тремтіли на ранковому світлі, стебло вигиналося, ніби обережно зустрічало мої руки. Я нахилилася, торкнулася пелюсток і відчула дивне, холодне дихання за спиною. Час зупинився. Навіть вітер стих, ніби чекав, що буде далі. І раптом я зрозуміла  це не страх, а щось інше. Те саме відчуття, яке виникає, коли довго шукаєш щось важливе й раптом знаходиш.

Я обернулася. Переді мною стояв звір. Його погляд був не просто звірячим  у ньому ховалася свідомість, спокій і сила. Золото його очей ніби проходило крізь мене, обпалюючи зсередини. Чорне хутро та золоті очі, що світилися в тінях. Моя кров застигла. Серце билося шалено, а ноги, здавалось, не тримали мене. Він стояв мовчки, лише спостерігаючи. Очі його були розумні, немов він розумів більше, ніж будь-хто з людей.

Я відскочила назад, впустила кошик. Але він не рушив з місця. Лише легенько нахилив голову, майже як людина. Миттєво я відчула, цей погляд не загрожував, а випробовував. Трави й коріння розсипалися по моху, і звук їхнього падіння рознісся по лісі. Звір залишався на місці, немов завмер. Він не відводив погляду від мене. Страх змішувався з неймовірним відчуттям знайомості. Ніби ми знали одне одного багато років.