Глава 4

Давид сидів напроти вікна і зовсім не рухався. Навколо нього були розкидані зім’яті аркуші паперу та олівці різних розмірів. В повітрі відчувався запах алкоголю, чоловік іноді сьорбав коньяк прямо з пляшки. Давид майже не моргав, його очі свербіли та пекли, але він не звертав на те уваги.

Несподівано у дверний дзвінок подзвонили. Мелодія грала й грала, але Давид так і продовжував сидіти на одному місці. Лише, коли почали стукати, чоловік неспішно підвівся і відчинив. На порозі стояв Олексій. Його рука була перебинтована, а подряпини на обличчі ще не встигли загоїтися.

- Проходь. – Давид впустив чоловіка і зачинив за ним двері. Вони мовчки увійшли до кухні та силі один проти одного. – Будеш? – чоловік простягнув Олексію пляшку з коньяком.

- Я віскі приніс.

Вони довго випивали мовчки, та, зрештою, Олексій перший порушив це мовчання:

- У поліції нових зачіпок так і не з’явилося?

Давид спустошено помотав головою.

- Вони знайдуть її. Обов'язково знайдуть!

- Ні. Не знайдуть. Ії більше нема. – З очей чоловіка покотилися сльози, він схопив келих і випив все до останньої краплі.

Олексій опустив голову:

- Я не знаю, як так вийшло, друже. І геть не розумію, чому пам’ятаю лише те, як вона допомагала мені вийти з лісу, а далі – суцільна темрява. Куди ж Ія поділася? Чому її не було поряд, коли я отямився?

- Не знаю. Вона не послухалась мене. Я просив її не їхати, просив, але вона ніколи не слухалась…

Олексій поклав руку на плече Давида.

- Ти повинен не втрачати надії. Заради неї. Заради Ії. – Чоловік теж осушив келих і витер вологі очі. – Знаєш, колись я бовкнув їй, що одного разу вона мене врятує. Таки врятувала…

Давид вкотре сидів на балконі і дивився на небо. Та зараз він не хотів чути зірок, не хотів бачити майбутнє, бо його без Ії для нього просто не існувало. Душа боліла страшенно. Всередині все стискалося і не дозволяло нормально дихати. Сліз вже не було, а сни він не відрізняв від реальності. Чоловіку й зараз здавалося, що він спить, тому Давид і не смикнувся, коли поряд щось спалахнуло.

- Давиде. – Тихий ніжний голос, наче лезо, проштрикнув його серце. Чоловік миттєво розвернувся і ледь встиг схопитися за стілець, аби не впасти. Перед ним стояла його Ія. Тільки вона вся світилася і погляд якийсь інший.

- Давиде, це я. Не бійся мене. Я прийшла, аби полегшити твої страждання.

 Чоловік завмер. Декілька секунд він взагалі не рухався, а потім кинувся до дівчини і міцно її обійняв. Вона була такою теплою і рідною. Це не примара. Це його Ія. Справжня!

- Як…? Як ти…?

- Як я тут опинилася? Завдяки своїм здібностям. Я не людина тепер, Давиде.

Чоловік трохи відступив. Усмішка зникла з його обличчя. Десь в глибині душі він все усвідомлював, але вірити не хотів.

- Я розповім тобі, що сталося. – Ія відвела Давида до кімнати і повернулася до спогадів про той вечір. – Ця істота володіла силами, що непідвладні людям. Вона хотіла занапастити Олексія, декілька днів спокушала його, живилася енергією, затьмарювала розум. Але я завадила їй вбити чоловіка, за це істота і перетворила мене на таку ж, як вона. Та тільки я не стала схожою на неї, я – зовсім інша.

- Іє, що це за істота?

- Літавиця. Деякі з нас змієподібні і лихі, вони перетворюються на гарних жінок та спокушають чоловіків, а потім впивають їхні сили. Але я за життя людиною мала добру душу, тому стала іншою. Я прилітаю вночі до людей, які страждають, аби забрати їхній біль і полегшити страждання. Я дарую надію, розраду, відчуття спокою та щастя. Я хотіла прийти до тебе раніше, але не знала, як. Не розуміла, хто я, не вміла користуватися своїми здібностями.

Давид дивився на свою кохану і його серце ледь не вистрибувало з грудей. Він усвідомлював, що все це правда, що тепер його Ія інша і вже ніколи не стане такою, як раніше.

- Це моя провина, якби я наполіг і не відпустив тебе…

- Ні! Ні, Давиде. Ти ні в чому не винен, бо таким був мій вибір. Я сама його зробила, я не послухалась тебе. І та жінка, яку ти бачив поряд з Олексієм, то не Діна була, а літавиця. Та не картай себе, так мало статися. Ти виконуєш своє призначення, а я тепер виконую своє.

- Але я не зможу так, Іє! Я не зможу жити без тебе. Я не зможу чекати у вічній черзі серед всіх тих, хто страждає. Це ж стільки людей!

- Давиде, я прилітаю лише до тих, хто має добру душу, до тих, кому я дійсно потрібна. Нехай я ніколи знову не стану людиною, але моє кохання сильніше за все, що є у цьому світі, тому я завжди повертатимусь до тебе, ким би не була.

Давид видихнув і знову притиснув кохану до себе.

Так, їхнє життя вже не назвеш нормальним. Планетник і літавиця. Але вони є один у одного. Так було і буде завжди.

Відтепер чоловік спостерігатиме за зірками не тільки, аби бачити майбутнє, він чекатиме на ту, яка летітиме до нього ясною, блискучою та найріднішою зіркою у світі.