Проповідник пекла

Одинока душа мандрувала шляхом смерті по безлюдним місцям. Незвично, але її ніхто не зустрів. Такого в світі духів ще не було. Її особистий шлях смерті пролягав аж до воріт пекла, де її вже очікував величний князь духів, що тисячоліттями вирішував смертну долю кожної людської душі. Тепер, вона крокує назустріч своїй долі. І навіть не своїй, а назустріч долі світу.

Все тут незвично, немає горизонту, немає звичного простору. Людській душі, після того як вона вийде з тіла, або її вирвуть насильно, необхідно вчитися існувати у новому для неї світі, вчитися рухатися у ньому, де, рух – це напрямок думки та сила волі. Одинока душа мала на думці зустрітися із самим князем духів, а силі її волі можна було тільки позаздрити. Між тим, князь, вдягнувшись у світло, вже очікував на її прихід. Він був оточений вірними духами, що теж, ховаючи темний морок свого єства, не забули святкове вбрання. Їм здавалося, що їх світло сяє сильніше за будь-яке інше.

В міру того як наближалася до них душа сяяння світла посилювалося і духи певний час не могли визначити причину, аж поки джерелом такого сяяння не виявилася сама одинока душа. Князь звернувся до одного із своїх духів:

- Як сяє ця нікчемна людська душа, бачиш?

- Ви, княже сяєте як сонце. Ви творіння самого світла. Ви наше джерело. Ви Денниця – зоря, що сяє навіть вдень. А ця душа була звичайною людиною. Тепер вона навіть не людина, тільки душа, – відповів улесливо дух.

- Ти правий, – із задоволеною посмішкою погодився Денниця, – подивимося яким буде сяйво цієї душі в пеклі, – глянув презирливо на душу.

- Нікчемна людська душа, я вже давно знав про твою появу ще до твого народження. Так ти і є та людина якій згідно пророцтва мають вклонитися всі духи світу?

- Ти сам так щойно сказав, – відповіла душа.

- Тобі?! Ми маємо кланятися тобі?! – з реготом сказав Денниця, – Ти в нашій владі, твоя доля залежить від нашого рішення, а ми виходить маємо тобі кланятися?!

Після чого реготом захопилися всі присутні духи. Душа спокійно стояла терплячи випадкові знущання кожного з них.

Коли духи заспокоїлися Денниця проголосив:

- Після великої невдачі, що спіткала нас, ми знову довели Всевишньому свою правоту, ефективність та силу. Ось душа, вона була його посланцем до його ж народу, який прокляв і вбив посланця, чим прокляв і самого Всевишнього. Тепер він зрозуміє, що люди нижче та гірше нас. Нероби, ледарі, невігласи, що люблять отримувати все задарма, нічого для цього не зробивши.

- Великий княже, – зтиха звернувся один із духів, – ми не можемо знайти жодного порушення закону, як же нам судити цю душу? За що?

Денниця вдарив духа, не боляче, але принизливо.

- Я сам знайду порушення і сам буду судити.

Князь звернувся до душі:

- Ти знав, що ті люди мали намір тебе убити?

- Ти сам бачив, – відповіла душа.

- Чи правда що ти міг уникнути свого вбивства, але нічого не зробив?

- Нехай простить їм Всевишній, їх помилку, – відповіла на це душа.

- Навряд чи це помилка, це було їх рішенням – і твоїм.

Князь духів зробив паузу перед тим як виголосити свій вирок і продовжив:

- Тому, як співучасника твого ж вбивства я засуджую тебе на дно пекла, як найбільшого порушника закону, що сплюндрував найбільший дарунок – власне життя. Там ти перебуватимеш поки твою долю не вирішить сам Всевишній в кінці епох.

Вони стояли біля входу в пекло. Ворота нагадували скоріше стіну полум’я, яке з чиєїсь волі не розповсюджувалося на всі боки. Денниця віддав команду і ворота пекла почали потроху відкриватися, це зовсім не нагадувало відкриті ворота, скоріше вогняну пащу невідомої та неіснуючої істоти. Язики пекельного полум’я загрозливо звивалися та зникали немов радуючись новій жертві. Перед безкрайньою територією вогняного пекла, що відкривалася перед ними, навіть у духів перехоплювало дух. Тільки душа була незвично спокійною, що лякало своєю незрозумілістю навіть найстарших духів, тому ніхто з них не міг наважитися власноруч провести хоробру душу до пекла. Тільки один князь зберігав самовладання, хоча, можливо, він тільки приховував свої справжні почуття. Жар, холод, гуркіт оточили присутніх.

- Останній аргумент Всевишнього про людську велич безпорадно зійде на дно пекла! Дивись кожен дух, не пропусти величного видовища! – сказав Денниця і підійшов до душі.

Всі слухняно дивилися затамувавши подих як сам князь духів вводить душу до пекла. Вони розуміли, що звинувачення сфабриковане, але ніхто не наважився, та навіть не хотів про це казати.

- Слава тобі! Великий княже! – проголосили присутні духи, – ти стоїш на сторожі правди, кожна душа приходить до тебе споглядати твою красу і отримати праведний суд за свої діяння.

Вони увійшли. Вогонь був зверху, знизу… усюди. Безкрайні простори вогню. Густий як стіна, пекучий як зараза, холодний як смерть він пропускав своїх гостей немов гортань велетенської істоти. Розібратись що і де, було просто неможливо, Денниця вів душу навпомацки. Тісно, душно, нестерпно. І це був тільки вхід до пекла.

Денниця прошепотів: байдуже, – і немов у повітрі це слово перетворилося на маленький вогник без кольору та виду. Вогник поступово падав і коли досяг низу територія пекла відкрилася.

- Маєш останнє бажання? Поки я не вкинув тебе на місце твого покарання, – сказав Денниця вдоволений собою.