Розділ 44. Марта

   Ресторан на самому березі моря у Спліті шумів сміхом, дзенькотом кришталевих келихів та жвавими хорватськими мотивами. Вся зала була прикрашена живими квітами й вогниками, а за великим святковим столом зібралися найрідніші люди та друзі.

   Здавалося невимовним дивом, що минуло вже цілих два роки від того дня, як ми з Матео стали чоловіком і дружиною. Два непростих роки, але сповнених тепла, радості та кохання, яке непомітно з’явилося невідомо коли і з кожним днем стає глибшим.

   Музика змінила ритм на запальний та динамічний, і ми з Матео знову вийшли на середину зали. Кружляючи в танці серед інших гостей, ми час від часу кидали погляди на протилежний край танцполу, де повільно й м'яко рухалися батьки Матео — Тоні та Ріта. Вони про щось мило щебетали, не зводячи одне з одного закоханих очей, і мама часом дзвінко й легко сміялася зі слів чоловіка, притуляючись головою до його плеча.

    Матео задоволено усміхнувся, міцніше притягуючи мене до себе, стишив голос і проказав просто мені до вуха:

— Марто, схоже, у мене є одна дуже цікава здогадка... Думаю, мій батько готується знову одружитися з мамою.

— Справді? — я здивовано й радісно подивилася на нього. — Чому ти так вирішив?

— Я випадково побачив учора, як він у кабінеті крутив у руках і розглядав оксамитову коробочку з каблучкою, — стиха засміявся Матео, пристрасно повертаючи мене в танці. — Повірити не можу, але він справді збирається освідчитися їй удруге!

 Я щасливо хихикнула й хитро підморгнула чоловікові:

— Дуже круто, що наш план зі зближення батьків спрацював на всі сто відсотків!

— Так, моя розумниця… — задоволено похвалив чоловік. — Без тебе я б до такого не додумався. І хтозна… Чи змогли б батьки самі переламати ту стіну недомовок. А так…

  Коли мелодія нарешті стихла під гучні аплодисменти гостей, ми, трохи задихані й щасливі, попрямували до столу, аби випити прохолодної води.

— Матео! Небоже мій! — пролунав поруч дзвінкий, елегантний жіночий голос.

   До нас підійшла висока, вишукано вдягнена жінка з теплою посмішкою та відкритим поглядом — тітка Матео, яка щойно приїхала із Загреба.

— Тітонько Ядранко! — Матео щиро зрадів, обійнявши її. — Я такий радий, що ти змогла вирватися до нас!

— Хіба я могла пропустити другу річницю вашого весілля? Коли вже не було нагоди погуляти на вашому весіллі, то хоч зараз, — вона м'яко усміхнулася й перевела свій допитливий, але дуже теплий погляд на мене. — А це, отже, твоя обранка?

— Так, це моя дружина — Марта, — з особливою ніжністю в голосі представив мене Матео, обіймаючи за плечі.

— Приємно познайомитися, — мовила я, злегка хвилюючись, але намагаючись говорити чітко й виразно хорватською.

Очі тітки здивовано й захоплено розширилися:

— Вау! Яка чудова хорватська! Марто, ти розмовляєш майже без акценту! Це дивовижно за такий короткий час.

— Дякую, мені дуже приємно, — усміхнулася, відчуваючи, як від похвали на щоках виступає легкий рум'янець. — Я багато вчуся. Але головна заслуга не моя, просто мені пощастило з вчителями.

— І які ж у тебе подальші плани, сонечко? Чим плануєш займатися далі? — щиро зацікавилася Ядранка.

— Поки що я точно не впевнена, попереду ще закінчення університету на заочному, — чесно відповіла. — Але зараз я посилено вдосконалюю хорватську та англійську мови, аби в майбутньому мати змогу вільно реалізувати себе тут, у Хорватії.

— Чудовий підхід! Справжня розумниця, — тітка схвально кивнула й знову повернулася до Матео, грайливо похитавши головою. — Знаєш, небоже, коли два роки тому я дізналася, що ти раптом одружився у двадцять років,  була переконана, що на твоїй кар'єрі можна поставити хрест. Гадала: ну все, припливли… — засміялася. Ми теж хихикнули. — Які вже тут супер-яхти й навчання! Але ти приємно здивував усю нашу родину. Я чула, як блискуче ти склав усі іспити й отримав капітанські права найвищої категорії!

  Матео задоволено розплився в усмішці, міцніше притягнувши мене до себе за талію, і з гордістю подивився на мене, а тоді на тітку:

— Якщо чесно, я й сам не знав, чи впораюся. Але… Марта підтримує мене. Вона дуже терпляча. Не скиглить навіть тоді, коли я зариваюся в книжки або йду в плавання на кілька днів.

— От і добре, молодці. Дуже рада за вас, — щиро похвалила тітка.

   Вислизнувши з гамірної, сповненої музики й сміху зали ресторану, ми з Матео вийшли на простору вечірню терасу, що нависала просто над морем.

   Після гучного святкування тут, під відкритим хорватським небом, запанувала бажана тиша. Нічний Спліт віддалік миготливо палав тисячами вогнів, а перед нами простягалася безкрайня, велична морська гладь. Величезний, повновидий місяць проливав на темну воду широку, сріблясто-золотаву доріжку, яка м'яко виблискувала на дрібних хвилях. Море ритмічно й заспокійливо шуміло, розбиваючись об прибережні скелі, і в цьому шумі відчувалася якась прадавня, вічна гармонія.

   Прохолодний солоний бриз ніжно торкався моєї шкіри, роздмухуючи пасма волосся. Я підійшла до дерев'яного перила й затамувала подих від цієї краси.

   Матео підійшов тихо, ставши прямо за моєю спиною. Він огорнув мене своїми міцними, теплими руками, затягуючи у затишний і безпечний кокон своїх обіймів. Поклав підборіддя мені на плече й зробив глибокий вдих, зариваючись носом у моє волосся.