Розділ 43. Матео

   Останніми тижнями дім Радичів наповнився дивовижним, майже відчутним повітрям легкого трепету. Ми з Мартою вже давно почали помічати дрібниці, які раніше були немислимими: як батько все частіше почав «заскакувати на хвилинку» під різними приводами до нас додому, ніби випадково затримував погляд на моїй мамі, Ріті, коли вона наливала каву або поралася біля своїх квітів чи на кухні. Мама бувало запрошувала його залишитися у нас на вечерю чи обід. Між моїми батьками витало щось дуже тепле, ледь помітне, але беззаперечне — справжні іскорки, які з кожним днем спалахували дедалі яскравіше. Я спершу не звертав уваги, не надавав значення, але коли Марта сказала мені про це, задумався. І дійсно…

   Проте вони обоє були занадто обережні. Підозрюю, батько після всього, що було з Віолеттою, вважав, що не має права на другий шанс, а мама через свій характер і минулі образи ні за що не зробила б цей крок першою. Вони просто ходили довкола одне одного, випромінюючи ніжність, але не наважуючись переступити цю незручну межу.

   Якось Марта не втрималася й вигадала хитрий план:

— Матео, їм потрібен поштовх, — шепотіла на вухо, затишно вмостившись у мене під боком. — Щось таке, де вони залишаться наодинці й не матимуть куди втекти від власних почуттів. Наприклад... твоя яхта?

   Ідея була геніальною у своїй простоті. Вже наступного ранку я подзвонив батькові й сказав, що мені потрібна його допомога на яхті «Sun» — тій самій, про яку я стільки мріяв і врешті отримав у своє користування, хоч і не в повну власність поки що. А Марта тим самим безневинним тоном переконала Ріту, що їй обов'язково треба провітритися й поплавати морем. Наплела їй, що, мовляв, Матео буде щасливий покатати маму на тій яхті. Ну як тут відмовиш? При цьому жодному з батьків ми не обмовилися й словом, що на борту буде хтось іще.

    Коли мама зійшла на палубу й побачила Тоні, вона на мить завмерла від несподіванки, а на щоках спалахнув яскравий рум'янець. Батько ж від здивування ледь не впустив канат, але одразу згладив паузу теплою усмішкою:

— О, Ріто... Не чекав тебе тут побачити, але це дуже приємний сюрприз.

   Спершу я зробив усім екскурсію красивою яхтою. Мама ще не була на ній раніше. А Тоні давно не був. Марта теж бачила тут не все. Усі були в повному захваті. Потім я взявся за штурвал, а моя юна дружина крутилася біля мене. Задоволено милувалася краєвидами й уважно приглядалася до води в надії побачити дельфінів. Батькам не залишалося нічого, окрім як бути одне з одним. Ми взяли з собою їжу, напої. Тож вони зручно вмостилися на верхній палубі, попивали якісь соки й насолоджувалися прогулянкою.

   Ми вийшли у відкрите море. Погода була дивовижною: лагідний березневий вітер, спокійне, бірюзове море й сліпуче сонце. Коли ми відійшли досить далеко від берега й кинули якір у мальовничій, затишній бухті, настав час випускати нашу «секретну зброю».

   Я раптом дістав телефон, удав, що уважно слухаю співрозмовника, і зі стурбованим виразом обличчя повернувся до батьків:

— Тату, мамо... Це був Марін. Просить помогти йому з групою туристів, бо його працівник захворів. Вони недалеко звідси. Тож ми попливемо на пару годин, а тоді повернемося. Не пропадете тут, правда ж?

— Ох, Матео, то давай повертаємося, — одразу схвилювалася мама.

— Ні-ні, не варто переривати таку чудову прогулянку! — заспокоїв її з найщирішою посмішкою. — Ми сядемо на гідроцикл. А ви відпочивайте! Тут затишно, сонце тепле, є все, що треба. Я поможу йому провести інструктаж і вдягнути туристів в акваланги, а тоді повернуся за вами за пару годин.

   Батько відкрив рот, щоб щось заперечити, але раптом до нього дійшло: він не має прав на управління такою великою яхтою, як «Sun». Без мене він просто не зможе зрушити її з місця або правильно припаркувати в марині. Залишалося тільки одне — чекати.

   Поки батьки шоковано перезиралися, ми з Мартою вже спритно спустилися на гідроцикл. Я завів мотор, дівчина міцно обхопила мене за талію ззаду, і ми з гучним ревом двигуна та бризками солоної води помчали геть у бік берега, залишивши «Sun» мрійливо погойдуватися на хвилях.

   За якихось п'ятнадцять хвилин ми вже припаркували скутер біля власного пірса неподалік вілли.

  Злазячи на дерев'яний настил, ми з Мартою не стрималися й голосно, щиро зареготали, доповнюючи одне одного. Вона витирала сльози від сміху, а її щоки палали від морського вітру.

— Матео, ти бачив обличчя свого батька?! — крізь сміх запитала, знімаючи рятувальний жилет і пригладжуючи мокре волосся. — Він дивився на тебе так, наче ти кинув його посеред океану з акулами!

— А обличчя моєї мами? — засміявся у відповідь, обіймаючи її за талію й притягуючи до себе. — Вона так почервоніла, коли зрозуміла, що вони залишилися наодинці на цій велетенській яхті з видом на море й одне на одного! 

— Як гадаєш, наш план спрацює? — Марта хитро примружилася, зазираючи мені в очі й грайливо крутячи ґудзик на моїй сорочці. — Вони не пересваряться? Трохи хвилююся, чи правильно ми це зробили. Може не варто було пхатися? Все ж, вони дорослі люди…

— Пересваряться? Та ти що! — я поцілував її в носик. — Батько дивиться на Ріту так, наче вона — єдине світло в його житті. Сьогодні у них не буде жодної відмовки, щоб не поговорити по душах, і не згадати молодість. Повір мені, крихітко, коли ми повернемося за ними увечері, побачимо вже зовсім інші стосунки.