Розділ 41. Марта

   Матео вже підвівся і причесав пальцями волосся, збираючись повертатися на місток. Його рухи були квапливими, а в очах читалося явне небажання залишати мене саму. Але вибору не було: яхта йшла на швидкості, морський трафік біля Спліта вимагав максимальної концентрації, і капітан мусив бути біля штурвала.

— Я скоро повернуся, малечо. Відпочивай, — тихо сказав, схиляючись, щоб знову торкнутися мого чола губами.

  І саме в цей момент мене прошив крижаний, тваринний страх.

  Віолетта.

   Думка про неї вибухнула в моїй голові пекучим спалахом. Вона все ще тут, на цій яхті. Ходить тими ж коридорами, дихає тим же повітрям. Що, як вона знає, що я вижила? Що, як увійде сюди, поки Матео буде нагорі, і спробує докінчити те, що розпочала у темній глибині моря?

— Ні! Матео, зачекай! — мої пальці судомно вчепилися в його руки. Голос тремтів від нападу паніки. — Забереш мене з собою? Будь ласка...

   Хлопець здивовано звів брови. Його погляд ковзнув по моєму зблідлому обличчю, по тремтячих губах і згаслому погляду.

— Крихітко, тобі треба лежати. Ти ж ледь дихаєш, — лагідно, але з турботливою строгістю заперечив. — На містку протяги, шум, а тут тепло й спокійно. З тобою все буде добре.

— Будь ласка... Я не хочу залишатися тут сама. Мені... мені страшно, — прошепотіла, витискаючи з себе ці слова. Я не могла зараз зізнатися у злочині Віолетти, щоб не зірвати йому пришвартування, але й залишитися сама в замкненій каюті просто не мала сил.

   Побачивши щирий жах у моїх очах, Матео не став більше сперечатися. Його серце пом'якшало вмить.

— Добре, сонечко. Як хочеш. Якщо біля мене тобі буде спокійніше, нехай, — м'яко сказав і дістав із шафи тепле й м'яке покривало.

   Він дбайливо закутав мене в нього, наче дитину, підхопив під спину та ноги й обережно підняв на руки, помагаючи стати з ліжка. Коли я спробувала ступити бодай крок сама, земля буквально попливла з-під ніг — сили геть полишили мене, у голові паморочилося так, ніби яхту кидало в дев'ятибальний шторм.

— Впевнена? — ще раз перепитав хлопець, дивлячись, як я похитнулася.

   Та я лиш рішуче кивнула і вчепилася за нього руками. Спираючись на міцне плече чоловіка, я здолала сходи й піднялася на капітанський місток — у прохідну, засклену кабіну управління.

   Тут, біля самого штурвала та великих навігаційних екранів, стояв невеличкий шкіряний диванчик. Матео обережно вклав мене туди, підмостив під голову подушку й ще щільніше загорнув у покривало.

— Сиди тут і не рухайся. Ти під моїм наглядом, — посміхнувся, поцілувавши мене в кінчик носа.

   Я затулилася ковдрою до самого підборіддя й спостерігала за ним. Його пальці впевнено лягли на важелі й штурвал. Попри те, що плечі хлопця все ще дрібно тремтіли від пережитого шоку, а на лобі з'явилася напружена зморшка, у кожному його русі відчувалася сила й професіоналізм. Він знову був капітаном. Моїм сміливим, надійним капітаном.

   Очі самі заплющувалися від пекельної втоми. Я дрімала, поринаючи в важкий, але вже безпечний сон під мірний гуркіт двигунів, і щоразу, відкриваючи повіки, бачила силует Матео в світлі приладів. Це повертало мені відчуття реальності й заспокоювало зранене серце.

Коли яхта нарешті плавно зіткнулася з причальним буфером у порту Спліта й двигуни стихли, весь місток зітхнув із невимовним полегшенням. Матео витер долонею піт з лоба й глухо мовив:

— Пришвартувалися... Слава Богу.

    Висадка почалася за кілька хвилин. Пасажири збирали речі й виходили на палубу. Всі дуже дякували і раділи. Подорож надзвичайно сподобалася.

Протягом усієї дороги Віолетти не було видно взагалі. Вона ніби розчинилася в темряві. Але коли через гучномовець оголосили про закінчення рейсу й початок висадки, вона нарешті з'явилася.

Жінка неспішно піднялася нагору, поправляючи зачіску й легку сукню. На її обличчі грала награна, лінива усмішка, а очі неприродно мружилися.

— Ох, пробачте, я, здається, трохи задрімала дорогою, — солодкавим голосом мовила, звертаючись до екіпажу.

   Але в наступну секунду її погляд зачепився за мене. На мить її обличчя спалахнуло диким, некерованим шоком. Вона застигла, зіниці розширилися від жаху й ошелешення. Вона бачила мене — живу, загорнуту в ковдру, що сиділа поруч із Матео! Її план провалився. Вона не чекала, що я випірну.

   Проте за мить Віолетта опанувала себе. Маска холоднокровності знову насунулася на її обличчя, хоч у глибині її очей палала отруйна лють. Вона не подала виду. Лише зверхньо кивнула й зробила крок до трапу, навіть не здогадуючись, що я пам'ятаю кожну деталь її злочину.

   Серце калатало так важко й боляче, наче прагнуло вистрибнути з грудей і розбитися об холодну підлогу яхти. Я зціпила зуби й до крові прикусила губу, аби не знепритомніти від різкого болю в скронях. Змусила себе триматися за залишки свідомості.

   Побачивши, як Віолетта впевнено прямує до виходу з валізою в руках, я вчепилася в руку Матео. Злегка потягнула його до себе й, важко дихаючи, прошепотіла прямо в вухо:

— Матео... не випускай її. Благаю, не дай їй ступити на берег.