Розділ 40. Марта

Я розплющила очі й одразу заплющила їх знову. Голова тріщала, наче по ній гатили важким молотом. У роті панував гіркий, огидний присмак морської солі, а в горлі пекло вогнем. Світ довкола хитався, плив і розмивався в суцільну сіру пляму.

Тіло важило тонну. Кожен подих давався з болем, у грудях щось важко хрипіло й пекло.

Де я?..

Невдовзі з’ясувала, що лежу на м'якому ліжку в нашій каюті. Тіло огортала суха, тепла ковдра, але всередині все одно жило відлуння жахливого крижаного холоду.

І тут пам’ять вибухнула.

Темрява. Вода, яка затікає в рот і ніс. Холодні хвилі, що накривають із головою. Я різко сіпнулася, хапаючи повітря, й ошелешено забормотіла, розплющуючи очі широкими від переляку зіницями:

— Ні... Ні, це сон... Це був сон...

— Тихіше, пташко, тихіше... Все добре, ти в безпеці, — м'який, теплий голос прорізав туман у моїй голові.

Я повернула голову й побачила Маріцу. Вона сиділа біля ліжка, її обличчя світилося щирою, полегшеною усмішкою. Стюардеса дбайливо взяла мою тремтячу долоню у свої теплі пальці й легенько стиснула.

— Як ти почуваєшся, Марточко? — тихо, з невимовною ніжністю запитала, гладячи мою руку.

— Маріцо... — голос був хрипким, чужим, наче не моїм. — Що... що сталося? Я... я була у воді?

Думки плуталися. Я так хотіла вірити, що це був просто нічний кошмар, який розвіється від світла лампи. Але реальність, важка й пекуча, ловила мене у свої лещата.

— Ти у своїй каюті. Тебе врятували, — заспокійливо гладила мене Маріца, а потім, трохи стишивши голос, додала з теплою усмішкою: — Знаєш, наш капітан мало інфаркт не отримав, поки витягував тебе. Я в житті не бачила хлопця в такому дикому розпачі. Він стрибнув за тобою без жодних вагань... А коли ти на палубі не дихала — він просто божеволів. Але зараз усе вже добре. Легені очистили, ти викашляла всю воду. Тобі треба просто добре відпочити, і завтра будеш як новенька, обіцяю.

Жінка взяла пляшечку води й обережно піднесла до моїх губ, притримуючи мою голову:

— На, зроби кілька ковтків. Це допоможе.

Я пожадливо ковтнула прісну воду, відчуваючи, як вона трохи змиває пекучу сіль із горла.

Тим часом Маріца дістала з кишені рацію, натиснула кнопку й тихо мовила:

— Матео, вона прокинулася. Опритомніла.

З динаміка вирвалося лиш важке, рване дихання, а за хвилину двері каюти з гуркотом розчинилися.

На порозі з'явився Матео. Зі скуйовдженим волоссям, у футболці замість елегантної капітанської сорочки. Його обличчя було блідим, очі — червоними від пережитого жаху.

Побачивши мене з розплющеними очима, він застиг на частку секунди.

— Марто! — видихнув хрипко.

Бігом подолав відстань до ліжка, впав на коліна прямо на підлогу й просто накрив мене своїми обіймами. Його сильні руки стиснули мене так міцно, наче боявся, що я знову зникну, вислизну в холодну темряву.

Маріца усміхнулася й вийшла з каюти. Залишила нас самих.

Тіло капітана дрібно тремтіло. Матео припав губами до мого чола, до щік, до мокрих від сліз очей, до губ — гарячково, нестримно, покриваючи моє обличчя десятками поцілунків.

— Господи, Марто... Моя дівчинка... Ти жива, ти зі мною... — повторював як божевільний, уткнувшись обличчям у мою шию. Я відчула, як на моєму плечі залишається волога крапля. Матео... він плакав. — Я так злякався... Як подумаю, що міг втратити тебе... Якби я не встиг... якби...

— Матео... — я випростала слабкі руки й уткнулася пальцями в його волосся. В нас обох по щоках котилися сльози. — Я тут... Я з тобою...

— Я більше ніколи, чуєш, ніколи не спущу з тебе очей, — гаряче шепотів, притискаючи мою долоню до своїх губ і цілуючи кожен пальчик. — Я думав, у мене серце розірветься, коли побачив тебе там... у воді...

Я дивилася в його закохані, повні болю й полегшення очі, і моє серце стискалося від ніжності. Він стрибнув за мною в темне море. Він врятував мені життя.

— Дякую тобі... — прошепотіла, ледь торкаючись руками його обличчя. — Дякую, що врятував мене, Матео...

Він лише хрипко зітхнув, обережно приліг до мене на ліжко й пригорнув до своїх великих, теплих грудей, ховаючи під ковдрою від усього світу. Я притулилася до нього, слухаючи, як скажено й ритмічно калатає його серце, і вперше за цей вечір відчула себе в повній безпеці.

— Де ми? Ще далеко додому?

— Ні, ми вже наближаємося до Спліта, — важко зітхнув. — Тому я вже мушу йти, крихітко. Треба пришвартувати яхту в порту. Не знаю, як зроблю це, бо… Мене ще ніколи так не трясло. Навіть коли вперше стояв сам за штурвалом, — відверто зізнався.

Я щасливо всміхнулася. Господи… Невже стала такою цінною для Матео?

— Ти впораєшся, любий. Ти такий розумашка і такий сміливий. Не перестаю захоплюватися тобою. Усе вдасться.

Хлопець задоволено всміхнувся. Коротко поцілував мене в губи. А потім спитав:

— То… Як це сталося? Як ти опинилася за бортом? Нічого не розумію.