Розділ 33. Марта

Ми піднялися на палубу. Я озиралася навсібіч, і в мене буквально перехоплювало подих. Судно вражало. Справжній плавучий палац! Оксамитове підсвічування, ідеально відполіроване дерево, білосніжні деталі — усе дихало розкошами й затишком. Я ще ніколи не бувала на таких яхтах. Хіба що на тій гучній вечірці перед весіллям, але тоді в голові панував такий туман, що я й половини не роздивилася. A ця… «San» була ще гарнішою. Витончена, велична й надзвичайно затишна.

На якусь мить краса судна відволікла мене від отруйних думок. Я випросталася й запитала:

— Матео… а скільки взагалі коштує ця твоя мрія?

Він глибоко вдихнув, на мить замислився, перебираючи в голові цифри, а тоді мовив:

— Вона трохи стара, 2003 року випуску. Має чималий пробіг. Але дід дуже добре дбав про неї, та й бренд потужний… Тож десь шістсот п'ятдесят тисяч євро.

У мене в буквальному сенсі викотилися очі. Ого! Всередині все перевернулося. Шістсот п'ятдесят тисяч…

Серце миттєво стиснулося від гіркого болю. Розкіш навколо враз втратила барви. Настрій упав на саме дно, а обличчя спохмурніло.

— Що ж… Я розумію, — тихо й уїдливо мовила, дивлячись у темне море. — Заради такого можна одружитися й на першій ліпшій…

Матео аж пересмикнуло від моїх слів. У його очах спалахнув біль. Він різко ступив до мене, простягнув руки й м’яко, але рішуче притягнув до себе, посадивши на красивий шкіряний диванчик.

— Ти не перша ліпша, Марто! — гаряче й з невимовною теплотою вигукнув, схопивши мої тремтячі долоні. — Повір мені! Ти чудова. Мені справді фантастично пощастило зустріти тебе. І…

Завагався, підбираючи слова, але мені вже було байдуже. Гіркота пекла горло.

— І що з того?! — перебила його на півслові, висмикуючи свої руки. — Ти все одно завжди будеш закоханий тільки в море! Будеш думати тільки про  свої кораблі!

Я важко дихала. Сльози підступили до очей, застеляючи все пекучою плівкою.

— І… якщо тобі цікаво — я не вагітна! — випалила на одному диханні. — Сьогодні вранці в мене почалися місячні! Тож вітаю! Можеш більше не хвилюватися! Твоїм грандіозним планам ніхто не завадить. Пливи куди хочеш! Я не збираюся тебе тримати!

Перша солона крапля зірвалася з вій і боляче обпекла щоку. Я важко ковтнула повітря, намагаючись стримати ридання, але сльози вже котилися градом, позбавляючи мене залишків сил.

Якусь мить Матео лише вражено дивився на мене. Він хапав ротом повітря, мов риба, викинута на берег, і не міг вимовити ні слова. У його розширених зіницях калейдоскопом промайнули шок, полегшення і пекучий сором.

А потім він різко подався вперед, згріб мене в обійми й міцно-міцно притиснув до своїх гарячих грудей. Так, ніби боявся, що я зараз вислизну за борт.

— Марто… Сонце… — гаряче шепотів прямо мені у волосся, стискаючи так, що аж перехоплювало подих. — Пробач. Пробач мені, що змусив тебе все це переживати. Я… я просто розгубився. Такий бовдур! Ох, який же я бовдур…

Я затихла в його обіймах. Лише тихо хлипала, уткнувшись носом у його шию, і слухала, як скажено калатає його серце. З кожним його подихом важкий камінь, що тиснув мені на груди десь півтора тижні, кришився на пісок.

Матео повільно відхилився. Його великі, теплі долоні ніжно взяли мої щоки. Він обережно витер великими пальцями гарячі сліди від сліз і зазирнув мені просто в очі — з такою безмежною ласкою, від якої переверталося все всередині.

— Маленька, послухай мене… — лагідно заговорив. — Давай почнемо все спочатку. По-дорослому. Я завтра ж дам тобі банківську картку, щоб ти мала власні гроші й купувала собі чи комусь усе, що захочеш. Будемо проводити час разом. Багато не обіцяю, бо в мене зараз робота і навчання, але… ми можемо жити як справжня сім'я. А далі… я не знаю, мала, як воно буде. Не хочу дурити тебе й обіцяти золоті гори. Але поки що… поки що нам може бути справді класно разом. Так?

Він схвильовано погладжував мої долоні, чекаючи на відповідь. У його погляді було стільки надії та щирості, що мої останні захисні бар'єри просто розсипалися в порох.

Я здалася. Всередині раптом заграла чарівна, тиха музика. Стало так легко й тепло. Його увага та щирість дуже підкуповували — я просто не мала сил сердитися далі.

Витерла залишки сліз кулачком, шморгнула носом і злегка посміхнулася.

Матео полегшено засміявся, а його обличчя осяяла та сама щаслива усмішка, від якої здригалося моє серце.

— Це означає «так»? — перепитав, подавшись трохи ближче.

Я ніяково кивнула й тихо відповіла:

— Так.