Розділ 32. Матео

Наступний тиждень або й півтора минули дуже важко. Час не йшов — він тягнувся, як жувальна гумка. Настрій висів десь на рівні плінтуса.

Я нервував. Ні, не так. Я був у паніці. Думка про можливу вагітність Марти вибивала ґрунт із-під ніг. Щоразу, коли згадував той дивовижний і шалений день, мене кидало в холодний піт. Серце робило сальто й падало кудись у п’яти. Яка дитина?! Які підгузки?! В мене ж екзамени в капітанії на носі! Якщо провалю… Я був категорично не готовий до такого повороту. Мої мрії про море, капітанський місток і далекі горизонти просто тріщали по швах.

На людях ми грали ідеальну молоду парочку. Видавали шикарні посмішки, трималися за руки, щебетали з місцевими. Акторський склад відпочиває. Але варто було зачинитися дверям кімнати — і мильна бульбашка тріскалася.

Між нами повисла важка, несамовита напруга. Недомовки кололи голками. Ввечері ми просто лягали в ліжко. Вкривалися кожен своїм краєм ковдри. Жодних обіймів. Жодних ніжностей. Ми лежали паралельно, мов дві рейки, які ніколи не перетинаються.

А найгірше — мене тягнуло до неї ще у сто разів сильніше! Після того першого разу Марта засіла в моїй голові остаточно. Тіло просто вило від бажання торкнутися її, обійняти, знову відчути цей жар. Я хотів її до божевілля. Але не міг. Боявся зробитися ще гірше.

Я бачив, як вона переживає. Її посмішка згасала, коли ми залишалися самі. Марта уникала дивитися мені в очі. Вона явно ображалася, хоч і мовчала. A я... я виявився боягузом. Просто не наважувався почати розмову.

І що б я сказав? Збрехав? Наобіцяв, що стану зразковим татком, якщо буде дитина? Показуватиму приклад і купуватиму брязкальця? Це був би відвертий, брудний обман. Я й близько не уявляв себе в ролі батька. Тато із мене — як із курячої лапи весло.

Тому я знайшов «ідеальний» вихід — втечу. Пірнув у роботу з головою. Возив ошелешених від краси туристів на батькових і дідових човнах. Виснажував себе паперовою рутиною в офісі. Один раз хлопці з групи  витягнули мене пограти. A більшість вечорів тікав на пірс до свого старого човна. Тепер це корито стало моїм рятувальним колом. Я шліфував, фарбував, крутив гайки — аби тільки не повертатися додому й не дивитися Марті в очі.

Але довго ховати голову в пісок мені не дали.

Дамір таки нагадав про себе. Приперся без попередження. Вранішня пора, сонце ледь виткнулося з-за горизонту, а цей випещений тип уже стоїть на порозі. І не сам, а зі своїм адвокатом. Прийшли перевіряти молодят.

Мама зорієнтувалася миттєво. Вона не просто впустила їх, а з наймилішою усмішкою лютої тигриці повела гостей просто до нашої спальні. Постукала, я гукнув, що можна. Вона зазирнула на мить і зачинила двері назад.

Потім мама відчинила двері непрошеним гостям й урочисто вказала рукою на ліжко.

— Ось, дивіться! — голосно, ніби хвалилася головним експонатом у музеї. — Голуб'ята ще сплять!

Ми з Мартою заніміли під однією ковдрою. Попіднімали голови, витріщилися на дядька, а дядько — на нас. Ревізія почалася. Виявилося, Дамір стежить за нами і знає все. Куди ми ходимо, що робимо. Я підозрював, що таке може бути, але не думав, що аж так завзято. Та… На щастя, нам не було чого приховувати.

Одного вечора я повернувся додому після виснажливого рейсу. Деякі туристи бувають кошмарними занудами. Все їм не так. Ще й один працівник наламав дров. Напартачив з документами, довелося віддавати гроші замовникам. Настрій гуляв десь біля нуля, а ноги гули від утоми.

Але тільки-но я ступив на подвір’я, як почув дзвінкий, щирий сміх.

Я зупинився. На терасі розгорталася справжня вистава. Марта мило й кумедно бавилася з Лукою та Мією. Під веселу музику вона захоплено показувала їм щось типу зумби, а дітлахи повторювали за нею, смішно виляли попами і плескали в долоньки, заливаючись сміхом.

До мене безшумно підійшла мама Ріта. Вона склала руки на грудях і мовчки спостерігала за цією картиною.

— Віолетта досі не повернулася, — тихо доповіла. — І коли повернеться — хтозна. Софія вже геть вибилася з сил, тягне все на собі. Тож Марта сама запропонувала взяти дітей. Сказала, хай мама хоч трохи відпочине.

Я здивовано вигнув брову, а мама продовжила з теплою посмішкою:

— Цілий день із ними. Гуляла, водила на морозиво. Малі від неї в повному захваті.

Я занімів. Витріщився на Марту й просто не міг відвести очей. Дивовижна картина. Сонячні промені заплуталися в її волоссі, на щоках грав рум'янець, а на губах цвіла така щира, сонячна посмішка, якої я не бачив уже цілий тиждень. Ще й так смішно вихилялася під музику… Аж самому захотілося.

Всередині щось солодко тьохнуло. Хвиля ніжності накрила з головою. Невідомі досі почуття спалахнули в мені, як факел. Яка ж вона все-таки дивовижна! Не думає лише про себе. Адже могла б просто сидіти собі тут, нічим не переймаючись. Але ні. Бачить, що комусь важко, і просто йде на допомогу. Без зайвих слів.

І тут до мене раптом дійшов сенс маминих слів. Морозиво. Мене мов окропом обпекло. У голові клацнуло. Банківська картка! Я ж досі не дав їй доступу до рахунку! Я взагалі не дав Марті ані євро!

Боже, який же я бовдур! Осел! Навіть не подумав про це раніше! У неї ж, мабуть, у кишенях вітер свистить, а вона купує дітям ласощі за свої останні центи!