Розділ 29. Марта

День для занурення виявився просто ідеальним: море дихало спокоєм, а синє небо зливалося з горизонтом у суцільне дзеркало. Ми пливли на невеликому, але чудово оснащеному катері Маріна. Солоний вітер розвівав волосся, крики чайок лунали десь осторонь, а в повітрі висіла така густа атмосфера юності, хвилювання та нестримного флірту, що аж дихати ставало важче.

Марін не зводив закоханого погляду зі своєї Луції, не пропускаючи нагоди обійняти її за талію. Вона грайливо штовхала його в груди й ніяково сміялася. Матео теж не відставав. Він постійно опинявся за моєю спиною: то нібито виправляв шлейку моєї маєчки, торкаючись гарячими пальцями  шкіри, то притискав до себе й шепотів на вухо хорватські ніжності, від яких у мене шкірою бігли спритні мурашки. Переглядаючись із Луцією, ми лукаво посміхалися одна одній — наші хлопці явно змагалися в тому, хто виявиться романтичнішим капітаном.

Коли катер став на якір у затишній бухті з кришталево чистою водою, розваги відійшли на другий план. Марін увімкнув режим суворого професіонала. Він разом із Матео швидко розклав обладнання й почав допомагати нам влазити в гідрокостюми. Перед тим хлопці намочили їх водою з пляшки щоб було легше одягнути.

Дивлячись на важкі балони, регулятори та компенсатори плавучості (BCD), Луція зблідла й почала задкувати.

― Марін, ні... Я не зможу! Це надто страшно! ― запричитала, стискаючи тремтячі пальці. ― Я не впораюся з усім цим. Балон такий важкий…

― Тихо, сонечко, я поруч, ― терпляче заспокоював її Марін, перевіряючи тиск у її балоні за манометром. ― Так, балони важать по 16 кілограмів, але під водою це не буде відчуватися так сильно, повір.

Тим часом не давав нам дуже заглиблюватися в свої страхи, а детально пояснював різні нюанси. Він постійно возить туристів пірнати, тому проводити інструктажі і заспокоювати новачків може й серед ночі.

Матео перекладав мені на українську все, що треба, додатково розповідав різне важливе. Він вже не раз пірнав, тож його впевненість дуже заспокоювала.

Все ж, я відчувала, як коліна стають ватяними, а серце гатить у ребра, мов божевільне. Але згадала про свою мрію побачити підводний світ і рішуче випростала спину.

― Луціє, дивись на мене, ― мовила, змушуючи себе посміхнутися. ― Я взагалі плавати не вмію! Але якщо наші хлопці кажуть, що все буде добре — значить, так і є. Ми це зробимо!

Матео задоволено переклав подрузі мої слова. Поглянув на мене з такою гордістю й ніжністю, що страх миттю відступив на задній план. Він підійшов, ніжно зафіксував на мені маску, застебнув ремені компенсатора й коротко, гаряче поцілував у губи.

Перед тим як надіти загубники, Марін і Матео провели для нас чіткий, інструктаж:

― Дівчата, слухаємо уважно! Правило номер один — ніколи, чуєте, ніколи не затримуємо дихання. Дихаємо повільно, глибоко й спокійно. На підйомі чи зануренні легені мають працювати без зупинок.

― Друге, ― підхопив Матео, притягуючи мене за руку ближче до себе. ― Продувка. Як тільки опускаємося хоч на метр і відчуваєте тиск у вухах — затискаємо ніс пальцями через силікон маски й обережно робимо видих носом. Продуваємося постійно, не чекаємо, поки заболить у вухах!

― І мова жестів, ― продовжував Марін, показуючи пальцями: ― "Окей" — це великий і вказівний палець у кільце, а не палець угору. Палець угору означає "спливаємо". Якщо щось не так — похитуємо долонею з боку в бік. Матео тримає Марту, я тримаю Луцію. Жодних самостійних дій.

Ми закріпили ласти. Матео перевірив свій і мій октопуси. Це спеціальний додатковий шланг з загубником на випадок, якщо в напарника закінчується кисень і він потребує подихати з мого балона. Під'єднав шланг піддуву до BCD і переконався, що компенсатор наповнений повітрям, аби я трималася на воді до занурення.

― Готова, дружино? ― перепитав із викликом в очах.

― Готова! ― видихнула, не вірячи, що насправді роблю це.

Ми наділи маски, вставили загубники регуляторів у рот, і за сигналом хлопців спиною вперед м'яко перехилилися через борт катера. Занурились у бірюзову прохолоду моря.

Перші кілька секунд після того, як солона вода зімкнулася над головою, мене охопила паніка. Серце калатало десь у горлі, дихання крізь регулятор здавалося надто гучним, а глухий шум власного пульсу відлунював у вухах. Я мертвою хваткою вчепилася в руку Матео, боячись відпустити його бодай на міліметр. Чоловік одразу помітив моє заціпеніння: він опинився точно переді мною, м'яко зазирнув у мої розширені від страху очі крізь скло маски й зробив рукою повільний, заспокійливий жест — вгору-вниз. Я подивилася на нього, зробила глибокий видих, згадала про продування вух і... нарешті озирнулася довкола.

І в цей момент увесь мій страх просто випарувався, розчинившись у прозорій, сонячно-бірюзовій глибині Адріатики.

Це був зовсім інший, заворожуючий світ. Промені сонця пронизували товщу води яскравими мерехтливими струменями, промальовуючи химерні візерунки на золотистому піщаному дні. Навколо нас, серед скелястих виступів і коралових губок, вирувало яскраве життя. Я поїдала очима кожну деталь: невеликі зграйки сріблястих морських карасів — сарпів із яскравими жовтими смужками — бавилися прямо перед моїм носом. Між камінням сиділи зеленкуваті, чорні і темно-фіолетові морські їжаки, а довгі водорості плавно коливалися в такт підводній течії, наче шовкові стрічки.